Полiт.ua Государственная сеть Государственные люди Войти
31 августа 2016, среда, 09:01
Facebook Twitter LiveJournal VK.com RSS

НОВОСТИ

СТАТЬИ

АВТОРЫ

ЛЕКЦИИ

PRO SCIENCE

ТЕАТР

РЕГИОНЫ

Лекции
23 сентября 2010, 18:26

Современная литература США в контексте культурного плюрализма

Мы публикуем расшифровку лекции доктора филологических наук, профессора Национального лингвистического университета Натальи Высоцкой, прочитанной 16 июня 2010 года в Киеве, в Доме ученых в рамках проекта «Публичные лекции «Політ.ua». «Публичные лекции Політ.ua» – дочерний проект «Публичных лекций «Полит.ру». В рамках проекта проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран. Лекция публикуется в русском переводе и в украинском оригинале.

Текст лекции: перевод

Наталья Высоцкая (фото Алексея Собчука)
Наталья Высоцкая
(фото Алексея Собчука)

Добрый вечер, дамы и господа!

Рада видеть здесь как знакомые, так и незнакомые лица. Начнем наше общение. Прежде всего хотелось бы сделать такое печальное замечание. Если человек не владеет английским языком, то, проживая в Украине, он, к сожалению, сегодня не имеет достаточно возможностей для того, чтобы следить за американским литературным процессом. Потому что переводческое дело, в частности, в том, что касается литературы США, у нас сегодня не очень развито, выход каждой книги превращается в событие, и это, естественно, ограничивает возможности знакомства с этим литературным процессом. Безусловно, в России дела намного лучше, и там переводится все очень быстро, хотя, к сожалению, не всегда качественно. Это первое. И, конечно, я сегодня не смогу, даже не ставлю себе целью заполнить все пробелы и представить цельную картину того, что происходит в современной американской литературе. Это будут лишь определенные заметки, замечания, без сомнения, субъективные, поскольку иными они быть не могут. С другой же стороны, по моему мнению, в современной культурной ситуации, возможно, эта фрагментарность и субъективность как раз лучше соответствуют тому, что сейчас происходит в культуре. Ведь она отказывается от больших цельных нарративов и предпочитает нарративы маленькие, локальные и субъективные.

Второе, что хотелось бы отметить в самом начале, – это то, что вещи, о которых я буду говорить, интересуют меня уже давно, и потому то, что я успею сказать в отведенное нам с вами время, по моему мнению, будет походить на своеобразный гипертекст, то есть такой текст, в котором чуть ли не от каждого слова можно сделать линк, ссылку на другие проблемы, «сюжеты» и вопросы, касающиеся нашей темы. И я иногда буду делать такие ссылки, но не смогу раскрыть сути этих вопросов в полном объеме.

Третье предварительное замечание касается самого объема проблематики. Понятное дело, что оба компонента, заявленные в названии, то есть и культурный плюрализм, и американская литература – это две огромные галактики и пересечь их за короткое время невозможно. То есть это будет навигация от точки к точке, которая соединит своей траекторией некоторые из важных, на мой взгляд, мест, но, конечно, не охватит их все.

Итак, сначала остановлюсь на одной из составляющих названия, а именно – на культурном плюрализме, чтобы объяснить, что имеется в виду. Возможно, первая ассоциация, возникающая у нас в связи с этим понятием, в частности, у тех, кто интересуется культурой Соединенных Штатов и вообще политическими, социальными, культурными процессами современности – это ассоциация с мультикультурализмом, с тем огромным этническим, национальным, расовым и другим многообразием, которое характерно сегодня для большинства стран мира, и особенно для Соединенных Штатов Америки. На проблематике мультикультурализма я еще остановлюсь отдельно. Но в целом, в контексте этого выступления предлагается более широкое понимание культурного плюрализма. Имеются в виду не только новые течения, проникшие в литературу США, скажем, во второй половине ХХ века, а целый комплекс причин, влияющих на развитие литературы второй половины века, или, возможно, последней трети прошлого столетия и в начале нынешнего не только в Америке, но и за ее пределами. Назову некоторые из составляющих, которые также, как мне думается, входят в понятие плюрализма. Во-первых, это принципиальная многосложность, поливекторность, поливариантность современной литературы. Думаю, именно в этом состоит основной тезис, и, так сказать, пафос моего сегодняшнего выступления. То есть литература решительно отказывается от какой-либо чистой целостности, от чистых жанров, чистых методов, чистых направлений. Я не могу сказать, что это многообразие и принципиальная плюралистичность родилась сегодня. Даже если мы посмотрим на вещи, которые считаются вполне «классическими», когда мы достаточно уверенно скажем «это произведение романтическое», «это произведение реалистическое» и так далее, если мы внимательней к ним приглядимся, то увидим, что и они никак не являются гомогенными, что туда вкраплены элементы различных течений, форм и жанров. Но сегодняшнюю ситуацию, по моему мнению, отличает то, что сейчас этот плюрализм намного ярче выражен, что он стал сознательным, что он умышленно культивируется писателями, и, мне кажется, это становится причиной его качественного отличия от того, что было прежде. И в этом смысле стоит говорить о полижанровости современной литературы и еще об одном таком «поли-», то есть о размывании границ между высокими и низовыми формами культуры. О том, что сегодняшние писатели, мы бы сказали «серьезные», даже «элитарные», как вы знаете, не гнушаются элементами массовых, низовых культурных, в том числе, литературных форм. Как и литература массовая в значительной мере пополняет свой художественный арсенал за счет того, что было впервые предложено и апробировано серьезной литературой. К культурному плюрализму стоит отнести и неомифологизм и притчевость современной литературы, которая не удовлетворяется скольжением по поверхности действительности или даже проникновением в ее имманентные закономерности, но в поисках универсалий обращается к вечным мифологическим темам, сюжетам, мотивам, образам, аллюзиям. Опять-таки, это делалось во все периоды истории культуры, в частности, западной, но в каждом – по-разному. Если модернисты искали в мифе панацею от раздробленности современного мира, если они мечтали при помощи мифа – то ли античного, то ли христианского, то ли авторского – соединить воедино фрагменты реальности, которая буквально на их глазах, на рубеже девятнадцатого-двадцатого веков, распадалась и разлагалась, то сегодня, используя миф, писатели скорее играют с ним, как постмодернизм вообще играет (серьезно играет) всем, что предлагает предыдущая культура. Таким образом, возникают, так называемые пограничные жанроформы на границе разнообразных жанров и даже видов искусства, когда в прозаическое произведение вторгаются элементы поэзии, возникает своеобразная современная прозометрия. И в связи со всеми этими причинами стоит говорить о значительном повышении роли читателя современной литературы. Я сужу по своим студентам, которым намного легче читать традиционные, реалистические тексты, нежели тексты современные, ибо они требуют от читателя весьма значительного уровня соучастия. Если писатель, условно говоря, классик, Диккенс или Бальзак, ведет нас тропинками своего произведения, дает нам указатели и проводит по прямому текстуальному пути, будто держа за руку, то современный автор, наоборот, очень часто пытается завести читателя в чащу и умышленно сделать его путь куда более сложным, чем он мог бы быть. Эта стратегия направлена на активизацию нашей работы как читателей. Итак, все перечисленные элементы, безусловно, присутствуют и в литературе США, и составляют сеть современного культурного плюрализма, в пределах которого она развивается.

А теперь я позволю себе остановиться немного подробнее на вопросах, связанных с мультикультурализмом, а после этого уже перейду непосредственно к литературе, то есть к тем авторам, которые мне кажутся интересными и в творчестве которых все эти признаки современной культуры особенно ярко выражены. Итак, одним из факторов плюрализма, безусловно, является мультикультурализм как политическая, культурная, социальная концепция, которая имеет очень много определений, у которой множество поклонников и оппонентов, и разговор, который мы поведем, как раз и требует использования линков, ссылок на отдельные гроздья проблем, связанных с ним. Первая связка проблем – это стадии процесса в динамике, то есть источники понятия «мультикультурализма» и этапы его эволюции. Эту динамику можно олицетворить через изменения национальной метафоры для обозначения американской культуры – от «плавильного тигля», образа, который возникает еще в восемнадцатом веке, к целой серии метафор – «тарелка с салатом», либо «овощной суп», либо «роскошная мозаика», которые появились в последней трети прошлого столетия. Их пытались поставить на место «плавильного тигля», но ни одна из них не привилась так органично, как «плавильный тигель» или «плавильный котел». Не стану подробно пересказывать историю этой метафоры – она чрезвычайно интересна, но это отняло бы слишком много времени. Только отмечу, что метафора переплавки появляется действительно еще в восемнадцатом веке. Известный автор, француз Де Кревкер (De Crevtcoeur), который приехал в Америку, в своих знаменитых «Письмах американского фермера» еще в 1772 году задал сакраментальный вопрос: «Кто же такой американец, этот новый человек?» И, отвечая на него, говоря, что это человек, который оставляет все старое позади, абсолютно принимает новые порядки, новую политику, новое правительство и т.д., употребляет, среди прочего, это понятие – американец «переплавляется» в нечто новое. И затем мы видим эту метафору в дневниках выдающегося трансценденталиста Р.У. Эмерсона (Ralph Waldo Emerson), она становится очень употребляемым выражением. Возможно, кульминацией победного шествия этой метафоры в начале ХХ века стала пьеса Израиля Зангвила (Israel Zangwill) – англичанина, еврея, русского. Он написал пьесу об Америке «The Melting pot» –  «Плавильный тигель» – где прославляется способность Америки «переплавить» представителей всех наций, рас, классов, всех сделать новыми людьми. Причем в американском контексте эта метафоричность, как правило, была очень связана с Библией, с тем, как во Христе, как вы помните, нет «ни эллина, ни иудея», ибо они становятся чем-то новым, чем-то иным во Христе. Так же и метафоричность нового Адама, «переплавленного» в Новом Свете, пустила глубокие корни и стала широко употребляемой. Вплоть до того, что на заводах Форда происходила соответствующая церемония, когда на сцену ставили колоссальный «плавильный котел», новые работники из числа недавних иммигрантов входили в него по ступенькам в своих национальных костюмах, работники компании «перемешивали» всё огромной ложкой, и они внутри переодевались и выходили уже в стандартных американских костюмах, помахивая американским флажком. То есть эта концепция даже театрализовалась. Метафора пережила немало взлетов и падений, связанных с политическими, экономическими, культурно-психологическими процессами в стране. На определенных этапах ее приветствовали сами иммигранты – и они же от нее отказывались. Иногда ее приветствовали те, кто считал себя «старыми», «настоящими» американцами, и они же ругали эту метафору. Повторяю, эта история интересна, но перейдем к тому, что в 1970-е годы она перестала удовлетворять Америку из-за целого ряда факторов, поскольку имела в виду все-таки гомогенизацию – превращение в более или менее однородную массу. А почему это перестало американцев удовлетворять? Ответ на этот вопрос многомерен. Он в значительной степени связан с демографической ситуацией, со сменой состава иммигрантов в Соединенные Штаты, с успехами борьбы расовых и этнических меньшинств за гражданские права. Один из исследователей этой проблемы вывел «закон третьего поколения»: то, что сын хочет забыть, внук желает вспомнить. То есть, те, кто приезжал в Америку – иммигранты в первом поколении, – хотели как можно скорее стать американцами. Для этого они меняли имена, отказывались от своих национальных привычек, традиций, одежды и т.д. Их внуки – американцы по рождению. Им не нужно кому-то доказывать, что они американцы, и поэтому они могут позволить себе роскошь быть еще кем-то, быть американцами через черточку, «hyphenated Americans». А зачем им быть через черточку? Возможно, и на этот вопрос существует целый ряд ответов, один из которых – это своеобразный способ противостоять омассовлению общества, одинаковости «одноэтажной» Америки, о которой Ильф и Петров писали еще в начале ХХ века. Эта стандартизация никуда не делась, и поэтому принадлежать к какой-то еще национальной группе – престижно, это выделяет тебя из однородной массы тебе подобных. На этом же фоне возникает (кстати, в Канаде) концепция мультикультурализма, и вокруг нее кипят жаркие споры, невероятные дебаты. Сегодня их накал несколько ослабел, но в 1980-1990-е годы их напряжение доходило до так называемых культурных войн.

Теперь, очевидно, следует уяснить, почему именно и вокруг чего они происходили. Во-первых, это вопрос терминологической неопределенности. Существует по меньшей мере полтора десятка определений того, что такое мультикультурализм, и, соответственно, от того, к которому из них склоняется исследователь, будут зависеть его аргументы в пользу или против него. Для кого-то это сугубо политическая концепция равенства культур, равенства языков. Для кого-то это идея соединения элементов разных культур. Кто-то говорит, что человек никогда не способен быть мультикультуралистом, а другой исследователь говорит: «Мы все – мультикультуралисты!» И оба правы, поскольку они имеют в виду разные вещи. Один говорит о непрерывном смешении в ежедневной жизни, в быту американца разнообразных культурных традиций, так как каждый вечер нужно идти в другой ресторан – сегодня в тайский, а завтра – в афганский. Но следует ли это считать мультикультурализмом? А другой имеет в виду определенные фундаментальные ценности и ориентиры, которые, очевидно, не так легко изменить. И, таким образом, эти дебаты ведутся вокруг сгустков, кластеров проблем. Один из важнейших вопросов – насколько концепция мультикультурализма соответствует либеральным демократическим устоям, на которых стоит Америка? Либеральная демократия апеллирует к индивидууму, к человеку, а в контексте мультикультурализма речь касается групп – этнических, национальных или расовых. Насколько разговор о правах группы совместим с разговором о правах человека? Как отмечают исследователи, групповое давление может быть ничуть не меньшим, чем давление всего общества в целом. То есть опять отдельный человек оказывается не «свободным», а вынужденным подчиняться предписаниям своего расового, этнического сообщества либо группы представителей определенной сексуальной ориентации, и так далее – ведь критерии выделения в отдельную группу могут быть самыми разными. Второй вопрос: если мы говорим о равенстве культур, то это значит, что мы не выделяем собственную культуру, скажем, обще-американскую, как наиболее ценную. Среди многих оппонентов чрезмерного мультикультурализма назову, по крайней мере, двоих, кто не принимает эту идею. Это Алан Блум (Allan Bloom) и его знаменитый труд The Closing of the American Mind (1987) («Закрытость американского сознания») с подзаголовком «Как высшее образование предало демократию и обеднило души современных студентов», и Артур Шлезингер-младший (Arthur Schlesinger), выдающийся историк, который написал книгу о разъединении Америки (The Disuniting of America: Reflections on a Multicultural Society, 1992), где доказывает, что мультикультурные импульсы и тенденции ведут к размыванию общенационального духовного фундамента, так как культура любой нации основана на признании собственных ценностей если не лучшими, то самыми пригодными для себя. Есть проблемы и в образовании. Американские школы бросились предоставлять детям так называемое мультикультурное образование, что зачастую сводится к сугубо внешним акциям: а вот сегодня мы ознакомимся с традициями того или иного народа, ведь в классе учатся представители различных рас и этносов. Идея будто бы целиком позитивная. Однако, по мнению специалистов, иногда она приводит к результатам, противоположным тем, что имелись в виду, порождая между детьми границы. Ранее они даже не задумывались над своей принадлежностью к различным расам или национальностям, а когда этот момент акцентируется, между ними порой возникает отчужденность. Насколько это правильно? Большие споры происходили вокруг понятия «политическая корректность», требования которой нередко, в частности, в университетской среде, переходили пределы разумного, превращались в своеобразную цензуру и ограничивали свободу слова и поведения. Все боятся, не дай Бог, обидеть представителя другой расы, национальности, сексуальной ориентации, возраста и так далее, ибо речь не только о расизме или сексизме, то есть недостаточно уважительном отношении к женщине, но и об «эйджизме» (agism), то есть неуважительном отношении к людям преклонного возраста, и так далее. Эту, в общем-то, вполне справедливую установку можно довести до абсурда. Недаром эксцессы, экстремы политкорректности сравнивают с суровой ригористичностью пуританства – эта нота нередко звучит в современной американской литературе (например, в романе Ф.Проуз «Голубой ангел»). Таким образом, вокруг мультикультурализма существует много нерешенных вопросов. Среди них есть сугубо философские проблемы, скажем, релятивизм, которым угрожает признание равенства всех культур. Для того чтобы больше на этом не останавливаться, скажу только, что весомым вкладом в разработку этой проблематики стала работа канадского философа и социолога Чарльза Тейлора (Charles Taylor) Multiculturalism and “The Politics of Recognition” («Мультикультурализм и «политика признания»), изданная в Принстонском университете в 1992 году. Это эссе вместе с комментариями к нему известных ученых было переведено на украинский язык и вышло у нас под тем же названием (К., Альтерпрес, 2004), а ее презентация в Институте философии превратилась в своеобразную конференцию, и ее материалы также были изданы («Концепция мультикультурализма», К., Стилос, 2005). В общем же по проблематике мультикультурализма написаны тысячи и тысячи страниц.

Теперь хочу перейти к сугубо литературным измерениям этой проблематики. Итак, какими же были последствия мультикультурного поворота для американской литературы? Их много, и среди важнейших, пожалуй, стоит отметить выделение литературы этнических и других меньшинств в отдельные отрасли национальной литературы. Это не значит, что ранее эти литературы не существовали. Некоторые из них имеют очень старые традиции, например, афроамериканская, самая мощная из них, которая существует, конечно, несколько веков, но, как и другие литературы меньшинств, впервые получила достаточно высокий статус именно на гребне мультикультурного движения. Итак, сегодня мы говорим об афроамериканской, азиато-американской литературе, о литературе коренных американцев, то есть индейцев, или Amerindians, как они иногда себя называют, о литературе мексикано-американцев, то есть «чиканос», либо шире – литературе выходцев из Латинской Америки (Hispanics, Latinos). И это только наиболее заметные из многих «отрядов» современной американской словесности. Для меня самым важным является то, что каждое из этих течений привносит что-то свое в общеамериканскую художественную литературу. Можно сказать, что это черенки, которые прививаются к могучему древу американской литературы. Ведь каждая из этих культур, которые представляют писатели различного национального происхождения, имеет своеобразные элементы, за счет которых вся литература США обогащается. Скажем, если это афроамериканская литература, речь, прежде всего, о выразительных музыкальных ритмах, на которых строилась еще устная негритянская культура, а также о рудиментах архаического мировосприятия, которые сознательно культивировались и репродуцировались современными черными авторами. Если это азиато-американская литература, то имеются в виду огромные мощные традиции Китая, Японии, других стран Азии, их мифология, философия, элементы которых привносятся в американскую культуру. Индейцы переносят в письменную литературу своеобычную философию отношений с природой. Если мы говорим о чиканос, вообще о литературах выходцев из Центральной и Южной Америки, то тут я бы назвала два больших культурных пласта: во-первых, субстрат верований и представлений, который остался от культур еще от доколумбовой Америки, от майя, ацтеков, инков и т.д.; во-вторых, католицизм, который не является доминантной конфессией в США, поскольку там больше протестантских деноминаций. Вся же культура Латинской Америки пропитана духом католицизма, и это тоже является оригинальным моментом для американской литературы. Я говорю о писателях, которые пишут по-английски и которые, как правило, не являются самородками, знакомыми лишь со своими семейными либо общинными традициями. Сегодня представители меньшинств в литературе США – это, в основном, люди с университетским образованием, очень сведущие в вопросах истории и специфике как европейской, так и отечественной литературы. Таким образом, они соединяют элементы, привнесенные из собственной культуры, с общенациональными и европейскими традициями, и результаты этого переплетения, взаимопроникновения получаются достаточно интересными. Уже сложился и соответствующий литературоведческий корпус, который занимается всеми этими литературами; возможно, в это трудно поверить, но об одной только азиато-американской литературе написаны, без преувеличения, тысячи книг, и они продолжают появляться, выходить, обсуждаться. То же самое касается и других этнических литератур. Итак, мы говорим об огромной нише, появившейся в современной литературе США. При этом речь не только об этнических меньшинствах, но и о других общественных группах, чье литературное творчество ранее находилось на маргиналиях «основного потока».

Второй момент, о котором следует упомянуть в этом контексте, – это дебаты вокруг канона. Проблематика канона, его истоков, построения, закрепления, его связей с властью была в продолжение последних десятилетий животрепещущей темой. Недавно в украинском переводе вышло влиятельное исследование Гарольда Блума (Harold Bloom) «Западный канон» (The Western Canon). Блум, сторонник традиционных эстетических ценностей, абсолютно против современных «вторжений» в канон. Сторонников перемен в каноне, связанных с мультикультурализмом, он называет представителями школы возмущения, считая, что большинство этих произведений не имеют эстетической ценности. Но вопрос стоит шире – как же все-таки формируется канон, и каким образом происходит его институционализация? Почему ту или иную книгу, того или иного автора вводят либо не вводят в список произведений, обязательных для прочтения в той или иной культурной ситуации? Это серьезный вопрос, который также требует отдельного разговора. Поэтому лишь отмечу, что в недавней борьбе за изменения в каноне было немало перекосов. Понятно, что если черные либо мексикано-американцы ранее не имели права голоса в литературе, вполне справедливо, что теперь они его получили, издали множество книг, которые стали объектом научного исследования, а лучшие попали в учебные университетские программы. Ведь демографические изменения в студенческом составе диктуют подобные перемены. Однако учебные программы и планы имеют ограниченный объем. И на пике самой активной борьбы за пересмотр канона иногда возникала ситуация, когда из программ английских факультетов были исключены произведения Шекспира в пользу текста, записанного, условно говоря, со слов безграмотной латиноамериканской женщины, ввиду того, что она: во-первых, женщина; во-вторых, из третьего мира; в-третьих, жива; а в-четвертых, является представительницей низших социальных слоев. То есть велась борьба против доминирования в каноне и гуманитарных программах «dead white males from middle class», мертвых белых мужчин из среднего класса. Сегодня крайности этой борьбы, кажется, позади, в программах ведущих университетов найден определенный баланс между традиционными и новейшими авторами и текстами.

Наталья Высоцкая (фото Алексея Собчука)
Наталья Высоцкая
(фото Алексея Собчука)

На нынешнем этапе происходит еще одна интересная вещь. В анонсе этой лекции недаром обозначено: «От «плавильного тигля» к «чудесной мозаике» – и куда дальше?» Имеется в виду то, что современных литературоведов США больше не удовлетворяет модель мозаики. Они отмечают, что американская литература стала слишком раздробленной, фрагментарной, чересчур четко разделилась на отдельные подразделения. Почему они забили тревогу? Потому что увидели, что литература страны расходится по всем направлениям, по всем ветвям, о которых мы говорили выше, а стало быть, у них возник вопрос: а где же тогда «американская литература»? У нас есть афроамериканская, азиато-американская, скажем, украино-американская литература с прекрасным автором Аскольдом Мельничуком, который пишет по-английски, но часто на украинские темы, есть огромное количество других – но где же национальная литература? Итак, сегодняшнее движение видится несколько иначе. В конце 1990-х годов один из номеров влиятельного журнала «Американская литература» (American Literature) даже вышел под лозунгом “No More Separate Spheres!” («Больше никаких отдельных сфер!»). Теперь делается упор на то, что следует рассматривать американскую литературу как единое целое, но не основе ее сведения к монохромности, а на других основаниях, которые отдавали бы должное оригинальности и ценности ее составляющих. Именно над их разработкой работают сегодня американские гуманитарии, приступая к решению проблемы с различных сторон. Так, одни авторы акцентируют внимание на сконструированности таких основополагающих для Америки понятий, как белизна или чернота, говоря о расовом аспекте, либо этничности вообще (неслучайно книга под редакцией известного исследователя этой проблематики Вернера Соллорза (Werner Sollors) называется «Изобретение этничности» (The Invention of Ethnicity) ). По мнению современных ученых, эти категории являются не биологическими, а социальными, это определенные социальные конструкты, порожденные конкретными причинами. Со своей стороны, выдающаяся писательница, Нобелевский лауреат, афроамериканка Тони Моррисон (Toni Morrison) написала книгу «Играя в темноте» (Playing in the Dark: Whiteness and the Literary Imagination), в которой она пересматривает историю классической американской литературы (произведения Марка Твена, У.Фолкнера, Э.Хемингуэя и др.) с точки зрения присутствия в них элемента черноты, которого мы, возможно, не замечали ранее. Итак, сегодня мы говорим не столько об отдельных сферах либо ветвях литературы США, сколько о гибридности, метисности, мулатстве либо креольстве американской культуры в целом и американской литературы, в частности, как о черте, свойственной ей с самого начала. В этом ракурсе часто исследуются классические произведения, но с новых позиций.

Наверное, пришло время поговорить о конкретных текстах. Всё, о чем мы говорили раньше, все отмеченные элементы культурного плюрализма, все названные тенденции очень ярко и выразительно воплощаются в произведениях американских писателей рассматриваемого периода. Конечно, когда смотришь на полки в книжных магазинах или библиотеках, то становится просто жутковато, потому что ощущаешь, пользуясь высказыванием Салмана Рушди, что ты погружаешься в «океан историй», в котором не просто найти путь, разобраться, что стоит читать, а что – нет. Конечно, охватить весь объем новых произведений невозможно, и я выбрала для себя несколько «компасов», чтобы не потеряться в огромном море текстов. Один из них – факт награждения произведения Пулитцеровской премией. Это самая престижная американская литературная награда, которая не всегда гарантирует высокое качество произведения, однако немало говорит о культурной «температуре» общества, проявляющейся посредством выбора, сделанного его авторитетными представителями. Во-вторых, я, конечно, посмотрела на то, что делали известные писатели. К сожалению, в последние годы многие из них, авторы старшего поколения, ушли из жизни. Мы потеряли и Артура Миллера, и Сола Беллоу, и вот совсем недавно, уже в этом году, – Апдайка. Наконец, еще одним ориентиром может послужить и список бестселлеров – он дает представление о том, что интересует широкую читательскую общественность. Итак, назову несколько тенденций, несколько произведений. Начну с огромного интереса к истории, который смело можно назвать историческим бумом в литературе. Я думаю, что это происходит во многих национальных литературах. Как правило, подобный бум характерен для смены веков, тем более, тысячелетий, а с другой стороны, возникает потребность оглянуться на историю в те периоды, которые ощущаются обществом как кризисные, тяжелые для него. На мой взгляд, текущий момент ощущается таковым для всех стран мира. Итак, история, в частности, национальная, пересматривается с позиций современности, и здесь мы наблюдаем тенденцию к ее переписыванию с точки зрения ранее маргинализованных элементов, тех, кто был не субъектом, а лишь объектом истории. Это женщины, представители не-белых рас, нижних классов и т.д. Подобное переписывание уже давно стало модой, и три недавних романа о гражданской войне в США тоже отдают ей должное. Кстати, один из них был только что напечатан в журнале «Всесвит» в украинском переводе. Это роман Эдгара Лоуренса Доктороу «Марш». В переводе его назвали «Марш к морю», но в оригинале он называется просто «Марш». Рассматривая этот роман, я сравнивала его с романом Джеральдин Брукс (Geraldine Brooks), писательницы, получившей Пулитцеровскую премию, роман которой тоже называется «Марч», но это уже имя собственное, вернее фамилия – Марч. К рассмотрению был добавлен еще роман Стивена Райта (Stephen Wright) «Амальгамационная полька» (Amalgamation polka). Это очень разные тексты. Один из них, я имею в виду Доктороу, можно назвать большой, хотя и фрагментарной сагой, где война, по старой литературной традиции, представлена с различных точек зрения, она видится глазами и генералов, и рядовых, и штатских, и черных, и белых. Второй роман – это игра с предыдущим текстом, весьма известным и популярным в ХIХ веке, а именно «Маленькими женщинами» (Little Women) Луизы Олкотт (Louisa May Alcott), любимым чтивом девушек последней трети XIX века. Там девушки из семьи Марч остаются дома, а их отец уезжает на войну. Теперь современная писательница повествует нам о переживаниях этого отца, Джона Марча, на войне. Третий из названных романов написан в стиле «южной готики», с использованием многих гротескных моментов. Вопреки всем различиям поэтики, их объединяет, во-первых, однозначное осуждение войны, а во-вторых, то внимание к ранее не замечаемым сегментам общества, о котором мы говорили выше.

Обычно не только гражданская война, но и другие моменты национальной истории становятся объектом внимания, и нет сомнения в том, что в них ищут корни тех процессов, которые происходят в Америке сегодня.

Означенная уже тенденция к централизации тех, кто был на обочине дискурса и на обочине истории, проявляет себя далеко не только в историческом жанре, но пронизывает всю литературу. Скажем, женщина берет – да и пишет роман, который называется «Мой Джим». Какой такой Джим? Это тот негр Джим, с которым Гекльберри Финн путешествует на плоту по Миссисипи в знаменитом романе Марка Твена. Но почему «мой»? Да потому, что роман написан от лица его жены, которая рассказывает, как ей там жилось, пока он путешествовал по Миссисипи. Когда этот прием используют умелые мастера, результат может быть художественно весомым. Приведу известный пример, правда, не из американской, а из британской литературы – роман Дж. Рис «Широкое Саргассово море» (Wide Sargasso Sea). Это история, которая основывается на романе Шарлотты Бронте «Джейн Эйр», но в центре ее – судьба первой жены Рочестера, сумасшедшей женщины, которая в классическом тексте заперта на чердаке. Но ведь, говорит современная писательница, и у нее была душа, и была жизнь, погубленная не просто Рочестером, а колониальной и патриархальной системой в целом. То есть под пером достойного автора прием помогает создать талантливое произведение, но когда он становится модой, то, как правило, больше становится расхожих штампов, которые не стоят высокого звания литературы.

Теперь хотелось бы кое-что сказать о писателе, который мне сейчас очень нравится. Это Майкл Чейбон (Michael Chabon). Я не уверена, существуют переводы его произведений на русский язык, но на украинский – точно нет. Он также лауреат Пулитцеровской премии (2001 год), и, на мой взгляд, один из ярчайших американских писателей среднего поколения. Как раз в творчестве Майкла Чейбона очень ярко выражены схождения и переплетения стилей, жанров, традиций, о которых я только что говорила. В то же время они не превращаются в игру ради самой игры. И это отличает, как мне кажется, современное состояние американской литературы от чересчур обостренно постмодернистских ее проявлений в 70-е годы, потому что современные писатели играют не ради самой игры, а ради того, чтобы сказать что-то важное. Итак, Майкл Чейбон и его романы «Необычайные приключения Кавалира и Клея» (The Amazing Adventures of Kavalier and Clay) и «Союз еврейских полицейских» (The Yiddish Policemen’s Union)…

Долгин: Этот роман переведен на русский язык.

Высоцкая: И одно из последних его произведений – «Джентльмены удачи» или «Джентльмены с большой дороги» (The Gentlemen of the Road). Как отмечает в своих эссе сам Чейбон, его творчество держится на двух китах. Во-первых, это его увлечение так называемой жанровой литературой, то есть низовой, массовой, то, о чем мы говорили в начале. Он очень активно пользуется элементами этой культуры. И второй момент – это его осознание своих еврейских корней, к которому он пришел не сразу, но все-таки пришел. Для него эти два момента органически соединились. Скажем, в «Необычайных приключениях Кавалира и Клея» само название настраивает читателя на какие-то авантюры, приключения, намекает на жанровую доминанту пикарески, но речь в романе идет о вещах достаточно серьезных, а именно – о Холокосте, и о взрослении молодых людей, и об Америке военных и послевоенных лет. Герои – двое еврейских парней. Джо Кавалир и Семми Клей, один американец из Нью-Йорка, второй эмигрировал из Праги, едва убежал оттуда от нацистов. Причем убежал он не кое-как, а в гробу, где был Голем – знаменитый пражский Голем, огромный глиняный человек, созданный некогда ребе Львом. Вот так он переправился в Сибирь, а затем в Америку. Но изюминка состоит в том, что два этих парня достигают успеха (свершения «американской мечты», но в горько-иронической трактовке), став изобретателями нового героя комиксов. Дело в том, что действие романа разворачивается в годы расцвета комикса, появления Супермена, Бетмена. Чейбон, скрупулезно ознакомившись с историей комикса, придумывает своего Эскаписта, то есть беглеца, человека, который может освободиться от любых оков. И тогда в серьезный текст вплетаются элементы комикса. Это чрезвычайно интересно, поскольку комикс – это не просто низовая форма культуры, это еще и другой вид искусства, ибо в комиксе изображение играет ведущую роль. Итак, задачей писателя, с которым он мастерски справился, была вербализация этого изображения, передача рисунка словом. И этот графический текст он вписывает в свое повествование, будто бы вполне социально-психологическое и даже реалистическое.

Или что он делает в «Союзе еврейских полицейских» – он выдвигает невероятную для нас гипотезу, которая состоит в том, что государство Израиль в свое время не выжило из-за доминирования вокруг него арабского окружения. Но в канун Второй мировой войны американское правительство выдало разрешение европейским евреям поселиться на Аляске, где существует еврейское государство, где исповедуют иудаизм, говорят на идиш и так далее. И в это фантастическое обрамление помещен типичный «черный» или «крутой» детектив, скронструированный по моделям Стэнли Гарднера (Erle Stanley Gardner), Дешила Хеммета (Samuel Dashiel Hammett) и других. При этом невероятный фон и абсолютно конвенционная, формульная литературная стратегия создают весьма интересное соединение, сверхзадачей которого является, как всегда у Чейбона, парадоксальное художественное высказывание пронзительно гуманистических идей. Можно в таком же ключе рассмотреть и другие его произведения.

Хочу назвать другие примеры. Один из них связан с путями вкрапления фантастических, нереалистических элементов в реалистическое произведение, что качественно меняет его рецептивный модус. Это роман, который существует в русском переводе, по которому поставлен фильм. Я имею в виду дебютный роман библиотекарши из Чикаго Одри Ниффенеггер (Audrey Niffenegger), который называется «Жена путешественника во времени» (Time traveler’s wife). По сюжету он может показаться очередной, почти банальной «историей любви». Но эта тривиальность снимается благодаря одному фантастическому допущению. Главный герой, библиотекарь Генри, путешествует во времени, и это совершается невольно, от него ничего не зависит. Это результат генетического заболевания. В любой момент он может оказаться в каком-то моменте своего собственного прошлого или будущего, причем совершенно голым, ничего с собой он взять не может. И это единственное фантастическое допущение во вполне реалистическом тексте невероятно обостряет любовную ситуацию. Пара влюбленных встречается на самых различных этапах своей жизни. Впервые Генри видит Клер, когда ему лет сорок, а ей шесть, поскольку он случайно попал в этот хронологический момент. И потом они встречаются, когда он переносится в ее время, она взрослеет под его влиянием. Когда она подрастает, она разыскивает его, находит, но он не имеет представления об этой девушке, ибо он познакомился с ней только «позже» в своем времени. Эти игры со временем, где в центре – любовь и смерть, заставляют задуматься над его течением, над невероятной ценой каждой минуты, в особенности, проведенной с близким человеком, над невероятной ценностью отношений. В результате роман производит сильное и щемящее впечатление, которого он, безусловно, не произвел бы, если бы это была просто история любви – ведь «Love story» уже была раньше.

 Следующий пример связан с мультикультурализмом, с тем, насколько интересно современные писатели, принадлежащие к различным расовым и этническим группам, используют богатство и собственной, и мировой культуры. Хочу вспомнить о двух произведениях, которые в 2004 году будто бы случайно встретились на полках книжных магазинов. Это роман афро-американки Элис Рендалл (Alice Randall), названный «Пушкин и Пиковая дама» (Pushkin and the Queen of Spades), и уже самим названием не может не привлечь нашего внимания. И второе произведение принадлежит перу американской писательницы индейского (East Indian) происхождения Джампи Лагири (Jhumpa Lahiri), который называется «Тезка» (The Namesake). Его главный герой – тезка не кому иному, как Гоголю, это его имя – Гоголь. Итак, меня не могло не заинтересовать, зачем этим двум писательницам, абсолютно далеким, понятно, от русского культурного мира, понадобился именно этот культурный мир для того, чтобы выразить свои мысли о сложности самоидентификации в мультикультурном обществе Америки. Русская культура становится для их персонажей своеобразным медиатором между мирами, между расами, между культурами. Перейти тотчас от индейской к американской культуре, как должен был бы сделать американец индейского происхождения Гоголь, ему трудно, потому что обе эти составляющие несут для него груз прошлого, управиться с которым ему сразу не по силам. И данное ему имя русского писателя, а при посредстве этого – весь комплекс идей и представлений, что ассоциируется с гоголевским художественным миром, играет роль переходного мостка между различными культурами. Похожим образом в романе Рендалл для главной героини, профессора университета, негритянки, которая преподает русскую литературу, именно эта последняя, в частности, нежно любимый ею Пушкин, опять же, становится посредником, при помощи которого она может принять белую девушку, американку русского происхождения, как жену для своего сына. Думать о ней как об американке героине слишком трудно, потому что Америка чересчур много плохого сделала ей и ее семье, а вот через другую культуру преодоление расовых предрассудков оказывается возможным.

 Думаю, что на этом я остановлюсь, хотя, конечно, хотелось бы сказать о многих авторах. Но вы, пожалуй, уже устали. Надеюсь, что мне удалось хотя бы в малой мере очертить перед вами абрисы современной литературной панорамы США, и если это удалось, мне приятно. Спасибо за внимание.

Обсуждение лекции

Каденко: Спасибо. Если можно, первый вопрос задам я. Конечно же, Украина не Америка, но, безусловно, она исторически также мультикультурна, и в литературе – тоже. Поэтому, возможно ли что-то подобное в Украине?

Высоцкая: Подобное чему?

Каденко: Тому, что происходит в литературе США.

Долгин: Что может дать Украине опыт литературы Соединенных Штатов – опыт мультикультурности?

Высоцкая: К этим вопросам у нас не так давно, но начали обращаться, и, в частности, такая уважаемая институция, как киевский офис института Кеннана, проводила в Киеве круглый стол по проблемам мультикультурности. Я думаю, что разработка этой проблемы в Штатах может дать как положительный, так и отрицательный опыт. То есть, с одной стороны, конечно, идея приятия культур различных общественных групп, предоставление им возможности свободно их развивать, расширение своего культурного горизонта за счет лучшего ознакомления с культурой других, являются для нас весьма ценными. Но, с другой стороны, существует опасность чрезмерного разнесения национальной культуры по отдельным нишам, что нам, как, наверное, и американцам, не нужно. Только что у нас в кругу литературоведов состоялся разговор о принадлежности того или иного писателя к определенной культуре. Речь коснулась диссертации о Балтрушайтисе (лит. Jurgis Baltrusairis), защищенной по специальности «русская литература». Возник вопрос, является ли он русским или литовским писателем. Еще более яркий пример – творчество Гоголя. Я думаю, что в этом контексте достаточно продуктивной является концепция соединения, гибридности, в некоторых случаях синтеза культур либо их элементов.

Долгин: У меня такой вопрос. В контексте мультикультурности как вы видите место контркультуры, есть ли такая категория у литературоведов относительно современной американской литературы? Есть ли американские литераторы, которые относят себя к контркультуре?

Высоцкая: Вы знаете, эта категория больше ассоциируется с 60-ми годами, когда Сьюзен Зонтаг (Susan Sontag) предложила свою известную эстетику молчания, и контркультура развивалась в США на гребне общественных движений, борьбы против войны во Вьетнаме, борьбы за гражданские права, выступлений женщин и т.д., то есть, когда от битников перешли к хиппи, детям цветов и т.д. В современном литературоведении этот термин употребляется больше в отношении тех времен, потому что сегодня, я думаю, люди с подобными, так сказать, «контркультурными» взглядами позиционируют себя несколько иначе.

Долгин: А как?

Высоцкая: Разные по-разному. Скажем, сегодня активно развивается «квиртеория», которая выходит за пределы проблематики сугубо сексуальных меньшинств, а занимается больше общими проблемами гендерной идентификации. 

Долгин: И еще вопрос. Какое влияние на положение в американской литературе имеет ситуация с испанским языком?

Высоцкая: В 1970-е – 1990-е годы происходили чрезвычайно горячие и жесткие дебаты по поводу того, нужно ли заставлять детей латиноамериканского происхождения учить английский язык в школе, если их родной язык испанский. И еще говорилось о том, что негритянский английский язык (т. н. Ebonics) должна был получить права легитимного. У подобных идей было немало сторонников, но все-таки сегодня победила мысль, что отход от английского языка как обязательного для изучения означал бы ограничение возможностей ребенка, то есть закрывал бы ему дальнейший путь в американском обществе для получения высшего образования или престижной работы. И поэтому, насколько мне известно, хотя использование родного языка всячески приветствуется, и практически все надписи во многих территориях США, как вы, наверное, знаете, являются двуязычными, особенно там, где имеется значительная популяция населения, говорящего по-испански, вопрос о предоставлении еще какому-то языку статуса государственного сегодня не стоит. Но, с другой стороны, сегодня возрастает внимание к американской литературе, создаваемой на других языках. Авторитетный исследователь этих проблем Вернер Соллорз (Werner Sollors) в 2000 году издал вместе с Марком Шеллом сборник, который так и называется – «Многоязычная антология американской литературы» (The Multilingual Anthology of American Literature), в которой собрал часть текстов, написанных в Америке, но не на английском языке. Скажем, туда вошли надписи китайских эмигрантов XIX века, созданные на Angel Island, недалеко от Сан-Франциско. Там они высаживались с кораблей, их долго держали в карантине в бараках, и они там исписали все стены своими стихами либо прозаическими надписями на китайском языке. И далее в этой антологии приведены (с английскими переводами) тексты на всех языках, которые только можно себе представить, в том числе – и на русском, и на украинском. Соллорз считает, что этот материал еще мало исследован, но он стоит того, чтобы им заниматься, и в этом с ним трудно не согласиться.

Лина Галанзовская: Я хочу, во-первых, вас поблагодарить, потому что вы назвали много новых имен. Поскольку эта литература не так доступна для неанглоязычных украинцев, тех, которые не знают языка, я вам очень благодарна за содержание вашей лекции, за новые имена. И у меня возникли такие интересные (для меня) вопросы. В украинских школах сейчас преподается курс зарубежной литературы. Вы говорили о либерализации, как это назвали – литературализации молодого украинского поколения, направленной в будущее. Новое Министерство просвещения планирует уменьшение зарубежной литературы за счет русской на две трети. То есть речь идет об абсолютном сужении знаний украинского молодого поколения. Ему принадлежит будущее, и оно должно жить в свободном обществе. Меня интересует, как вы, госпожа Высоцкая, на это реагируете. И возможно ли это, отвечает ли это развитию демократического, либерального общества? Вы вспомнили о лозунге определенных кругов в американской высшей школе – долой старых мертвых белых мужчин. Но у нас, опять-таки согласно с политикой этого министерства, происходит – долой всех живых украинских поэтов и писателей из курса украинской литературы. Спасибо за ответ.

Наталья Высоцкая (фото Алексея Собчука)
Наталья Высоцкая
(фото Алексея Собчука)

Высоцкая: Спасибо вам за вопрос. Честно говоря, я от вас впервые услышала о таких намерениях нашего Министерства просвещения и науки, поскольку я непосредственно не занимаюсь школьным образованием, хотя и участвовала в написании одного из учебников. Для меня проблема состоит в том, что и та школьная программа по зарубежной литературе, которая у нас есть, или, скорее программы, поскольку их несколько, не совершенны. В частности, американская литература в них представлена недостаточно, пребывает где-то на обочине. Это связано, как правило, со вкусами и приоритетами составителей этих программ. Я считаю, что зарубежная литература обязательно должна занимать свое место в школьных программах, не говоря уже об украинских писателях. В то же время, понятие «современные» достаточно шаткое, возможно, им следует пройти испытание временем, хотя бы в 10 лет.

Галанзовская: А Лина Костенко?

Высоцкая: Лина Костенко, конечно, такое испытание давно прошла, но я не думаю, что ее произведениям, вошедшим в школьную программу, что-то угрожает.

Сергей Тряшин, бывший корреспондент газеты «Русская мысль» в Париже: Мой вопрос такой. Вы говорили об иностранных авторах, пишущих на английском языке в Америке. Известен ли Вам роман Бейкера, переведенный на русский, в Киеве, кстати, из серии религиозных произведений, о протестантах в Германии. Название говорит само за себя – «Обращение Евы, как нормальная верующая дама стала нацисткой».

Высоцкая: Нет, я о таком романе не слышала.

Тряшин: Тогда, хотя бы кратко, о таком направлении, как религиозная литература в Штатах.

Высоцкая: Честно говоря, меня это направление не очень интересует. Конечно, есть такое течение как «ньюэйджести» (от New Age), те, кто считает себя спасенными, и они пишут определенные тексты, которыми занимаются литературоведы, но я не думаю, что это очень качественная литература. Но могу заметить, что несколько лет тому назад роман «Гилеад» (Gilead) получил Пулитцеровскую премию. Его автор – Мерилин Робинзон (Marilinn Robinson). Роман интересный, его также можно назвать историческим. Главный герой – протестантский священник, который оглядывается на свой путь, роман написан в форме дневника, предназначенного его сыну, чтобы тот прочел его, когда вырастет. Я думаю, что такой текст мог бы вас заинтересовать.

Наталия Сидяченко, доцент, преподаватель: Уважаемый докладчик, мне очень понравился ваш доклад. Я хочу похвалить вас более конкретно. Мне очень понравилось содержание. Заявленная тема в короткой лекции была раскрыта, причем вы показали эту тему в динамике, как этот поликультурализм развивался, что он вначале принес положительного, а потом будто бы уже себя пережил и имел также и отрицательные последствия. Мы можем задуматься теперь, как это может иметь влияние теперь на украинскую действительность. Очень хорошо была проведена мысль, что вся поликультурность выражалась все-таки в английском языке, то есть все ваши примеры –англоязычные. Это также дает нам почву для рассуждений. Я думаю, что на мой вопрос вы не будете сейчас отвечать, а ответите мне как-нибудь иначе. Поскольку я профан в американской литературе, то мой вопрос относится к тому, что, собственно, почитать. Я пыталась записать названия и фамилии, но если ты их знаешь, то это хорошо получается, а если нет… Когда появлялась определенная конкретная фамилия, вы один, ну, максимум, два раза ее повторяли, и, ясное дело, я не расслышала – или как глухой: если не расслышит, то приврет. Тут помогла бы современная техника, которая позволяет делать видеопрезентации. Я не фанат этого, поверьте, но порой она помогает. Если бы была картинка, хоть немного слайдов, я бы спокойно себе переписала, отправилась в библиотеку или во «Всесвит» и в книжную лавку, и уже бы почитала, так как я придерживаюсь мысли «чего же я еще не знаю, хочу читать новое». И третье, за что я хочу вас похвалить, у вас изысканный украинский язык, образец для подражания, произношение прекрасное, но я специалист по культуре украинского языка, это уже, конечно, патология, или, как говорится, это профессиональное, поэтому я некоторые недостатки нашла. Если позволите, я вам конкретно на листочке их покажу, чтобы ваш язык был суперперфект. Я думаю, что большинство зрителей их не заметили, поскольку вообще Ваш язык – это пример для подражания.

Высоцкая: Благодарю. В плане частичного ответа я хочу сообщить о деятельности Украинского Общества исследователей американской литературы, которое выпускает литературу под общим названием «Американские литературные исследования в Украине» (American Literary Studies in Ukraine). Им руководит известный украинский американист, профессор Т.Н.Денисова. На протяжении многих лет посольство США в Украине помогало в нашей работе, мы ежемесячно проводили семинары для молодых украинских исследователей, занимающихся литературой США, а также симпозиумы и конференции, в том числе – международные. По материалам нашей работы выпущен ряд сборников статей, которые охватывают историю американской литературы с самого начала. Они посвящены пуританской традиции в литературе США, просветительской традиции, дискурсу романтизма, а в ближайшем будущем выходит книга о модернизме. Эти книги есть в основных библиотеках Украины, я говорю о них как об ориентире для тех, кто интересуется этой проблематикой.

Долгин: Фамилии писателей можно будет прочесть в расшифровке лекции.

Каденко: Да, да. На сайтах «Полит.ру» и «Полiт.ua» это обязательно будет. Это наши маленькие хитрости.

Тимофей, студент: Я хотел спросить вас о такой вещи. Дело в том, что исследователи из других отраслей, не литературоведы, а социальные исследователи соглашаются, что США – это интересная страна, там, возможно, нет кризиса национальной идеи, но там постоянно присутствует кризис национальной идентичности. Но эти же исследователи говорили, что эта проблема зазвучала иначе после событий 2001 года, после известных всем террористических актов. Проблема национальной самоиндентичности перевернулась, все стали «американцами», повсюду висят национальные флаги. Я хотел поинтересоваться, имело ли это отражение в американской литературе, изменилась ли американская литература и проблема идентичности за последние 10 лет?

Высоцкая: Я не думаю, что литература так молниеносно реагирует на общественные события. Но могу сказать следующее. Действительно, после событий 2001 года поднялась огромная волна консервативных тенденций (консервативных не в оценочном смысле, а как констатация факта). Назову характерную книгу Стенли Реншона (Staley Renshon), которая называется «50% американцы» (The 50% American: Immigration and National Identity in an Age of Terror, 2005), где снова муссируется старая проблематика: зачем нам американцы через черточку, мы все должны быть стопроцентными американцами. Мексиканцы, скажем, должны полностью принять американский уклад жизни и английский язык. И реакций подобного типа было очень много. Но, с другой стороны, возникла огромная волна с противоположным вектором. Например, известный американский писатель старшего поколения Гор Видал, автор серии политико-исторических романов об Америке, даже оставил страну, поскольку весьма критически высказывался по поводу ее политики. Много других представителей американской интеллигенции обвиняли именно Америку в том, что произошло 11 сентября. Относительно литературного отражения этих событий, есть интересный роман Джонатана Фоера (Jonathan Safran Foer), это молодой, но уже известный американский писатель. Его первый роман «Все освещено» (Everything is Illuminated) переведен и на русский, и на украинский язык, хотя оба перевода, честно говоря, несовершенны. Там речь идет о событиях Холокоста, в частности, в Украине. А второй его роман «Чрезвычайно громко и невероятно близко» рассказывает о…

Долгин: Он тоже есть в русском переводе (как и первый).

Высоцкая: В России все очень быстро переводится. Итак, по-английски он называется Extremely Loud and Incredibly Close и рассказывает о событиях 11 сентября с точки зрения маленького мальчика. Безусловно, там есть и размышления об идентичности, и об определенных сдвигах в ней в связи с этими событиями. То же самое касается и романа Дона Делилло (Dom Delillo) «Падающий человек» (Falling Man, 2007), он напечатан в русском переводе в журнале «иностранная литература» (№ 4, 2010 год).

Долгин: В последние годы можно увидеть противоположную волну, демократическую. Ведь действующий президент Америки отнюдь не является сторонником консервативных настроений.

Высоцкая: Конечно, нет.

Елена, журналист: Сначала я хотела бы успокоить вас, из школьной программы не собираются изымать зарубежную литературу, туда просто собираются добавлять курс русской литературы. И вопрос.

Реплика из зала: За счет каких часов?

Елена, журналист: За счет того, что урезали когда-то. Это не вопрос, это дискуссия. По поводу классификации. Я слушала, и у меня вопрос относительно временной и этнической классификации литературы. Если, допустим, раньше, когда-то Генри Миллер или позже Уильям Берроуз считались авангардистами в области литературы, то сейчас, когда вы говорили о классификации, Хемингуэя и других назвали классиками. С какого периода сейчас принято считать писателей современными? И относительно этнической принадлежности писателей – выходцев из Европы, то есть коренное население это американо-индейцы, а кто же выходцы из Европы? Спасибо.

Высоцкая: Относительно хронологии. В литературе это вещь очень неопределенная, понятно, но о тех же Миллере и Берроузе сегодня говорят как о классиках авангардизма или как о предшественниках постмодернизма. Кто-то считает, что время постмодернизма началось с 1970-х годов, хотя вы понимаете, что так не бывает – вчера был модернизм, а сегодня все проснулись, и уже постмодернизм. То есть в недрах предшествующей эпохи между ними происходят переплетения, так что с точностью определить дату смены эпох трудно. Но для меня современными являются, скажем, последние 20 или 30 лет. Относительно выходцев из Европы – их идентификация в значительной мере зависит от того, как они сами себя позиционируют. Не все представители этнических литератур желают, чтобы их трактовали именно такими, многие из них хотят быть просто «американскими» писателями. Или определенные литераторы определенного происхождения еще не выделились в отдельную группу. Сегодня речь, скажем, об итало-американской литературе – то есть писатели итальянского происхождения, а также критики, решили, что это уже отдельная группа внутри американской литературы. Но, например, выходцы из Испании еще не сложились в такую группу, и таким образом мы о ней не говорим, точно так же, как о франко-американской литературе, тогда как, конечно, в Канаде существует мощная франкоязычная (или франкофонная) литература. А когда мы говорим об американской литературе как о таковой, то ее канон сложился как WASP (White Anglo-Saxon Protestant), все остальные были уже вне канона, вне мейнстрима (то есть основного течения).

Богдан, студент: У меня вопрос об изменении канона. На «Полiт.ua» где-то полгода назад выступал Дмитрий Бак, он говорил об изменении канона, и как одно из следствий этого изменения для украинской и русской литературы назвал упадок толстых журналов. То есть сейчас они уже не имеют такой популярности. Какая тенденция в американской литературе? Были ли там толстые журналы, есть ли они сейчас, в каком виде существует эта литература? Спасибо.

Высоцкая: Честно говоря, там никогда не было толстых литературных журналов с теми функциями, какие они выполняли в СССР и постсоветских странах. Литературные журналы существуют там в основном для малых форм – поэзии, рассказа, новеллы, эссе, и они выходят при университетах. Некоторые большие издательства также привлечены к этой деятельности, но такого явления, как наши толстые журналы в качестве центра культурной энергии интеллигенции, там просто не существовало. И, кстати, наверное, вам известно, что американские писатели, как правило, не живут на средства от продажи своих книг, все они зарабатывают на жизнь по-другому. Чаще всего они работают преподавателями, многие из них приглашаются в различные университеты США как writers-in-residence, то есть как писатели, которые преподают там несколько лет и ведут такой странный курс, как creative writing, то есть обучают литературному творчеству всех желающих.

Борис Шавлов: У меня два вопроса. Первый такой. Скажите, пожалуйста, открывают ли в американской литературе писателей, которые были не mainstream, которые не принадлежали к белому протестантскому большинству, существовало ли вообще такое явление, во-первых, и во-вторых, открываются ли такие авторы сейчас, и какие это имеет последствия для истории литературы, и, может быть, для американской литературы в целом. Второй вопрос у меня к вам как к человеку и ученому, который занимается, может быть, всей американской литературой. Для меня американская литература – это одна из немногих великих литератур. Скажите, пожалуйста, остается ли современная американская литература в сравнении с американской литературой прошлого на том же высоком уровне, то есть, стоит ли ее читать сейчас как современную литературу, или не стоит? Возможно, в сравнении с британской литературой.

Высоцкая: Относительно открытий, они, безусловно, происходят, причем, как правило, не в мейнстриме, а в отрасли этнических литератур, что понятно – ведь эти литературы начали исследовать относительно недавно. Самый яркий пример – это, может быть, Зора Нил Герстон (Zora Neale Hurston), абсолютно блестящая женщина в американской литературе 20-30-40-х лет прошлого века. Черная, но которая отказалась себя классифицировать как черную или как белую, или еще как-то, она говорила, что она американка. Герстон всегда шла против течения. Когда афроамериканские интеллигенты прославляли Нового Негра (во времена так называемого Гарлемского возрождения первых десятилетий ХХ века) или призывали бороться за права черных, она утверждала свое право писать о любви или о жизни негритянского общества. Она была яркой, незаурядной и абсолютно забытой. Когда она умерла в начале 1960-х лет, то полностью выпала из литературы, и только через десятилетия другая прекрасная афроамериканка, писательница Элис Уокер (Alice Walker) нашла могилу Зоры во Флориде, написала о ней, ее произведения переиздали, и сегодня они входят в канон не только афроамериканской, но общеамериканской литературы. Лучший роман Герстон – «Их глаза смотрели на Бога» (Their Eyes Were Watching God) – включен в программы американских университетов. Существует множество подобных примеров из других литератур, азиато-американской, и так далее. Что касается современного качественного статуса американской литературы, о нем всегда заходит речь во время разговора на эту тему. Сегодня вряд ли можно назвать авторов, которые бы могли бы встать рядом с Фолкнером или Хемингуэем. Но я не думаю, что из-за этого современную литературу США не стоит читать. Наоборот, она чрезвычайно интересна. Возможно, она переживает период созревания нового качества, когда что-то в ней клокочет и взорвется в следующем поколении. С другой стороны, я подумала, что отсутствие мощных фигур является приметой нашего мира, который децентрализуется во всех смыслах – политическом, экономическом, культурном, переживает распыление. В то же время, это не препятствует появлению выдающихся личностей в других литературах, чего я не могу сказать сегодня об американской литературе.

Долгин: Современная украинская и русская литература в значительной степени есть в Интернете. Что вы можете сказать о месте Интернета в современной американской литературе?

Высоцкая: Я не сторонница Интернет-литературы, я люблю читать книги. Поэтому многое остается за пределами моего внимания, но, безусловно, не самые новые тексты там есть. То есть когда мне нужны тексты, скажем, предыдущего литературного поколения, которое мы условно называем постмодернистами, то их легко можно найти в Интернете, не говоря уже о более старых. Но, безусловно, произведения, которые только что вышли из печати, определенное время не появляются в электронном виде. Действует закон о копирайте. Возможно, новеллы или стихи там есть, но большие романы сразу в Интернете не появляются.

Долгин: До печати еще – не появляются?

Высоцкая: Нет. Речь о больших деньгах, и этого не делается.

Ольга Козловская: У меня две темы. Это свобода и создание языка под углом зрения мультикультурализма. Было сказано, что язык – это жандарм. Это может быть так в определенном обществе и в определенной языковой традиции. Но когда есть много измерений, есть многопротранственное ощущение, когда человек может перейти из одного пространства в другое, в третье, да еще и создание языка происходит, эти новые литературные события влияют на современный язык и даже на подсознательном уровне дают новые измерения свободы, ощущение открытых дверей. Когда этого не было, были такие жесткие идеологические рамки, как в Советском Союзе, ощущение тюремного барака, а тут чувство какой-то полной эйфории от свободы, от возможности переходить от одного к другому, кросс-культурным переходам со своими обертонами, которых нет ни в том, ни в том, ни в том пространстве. Что вы можете сказать на эту тему?

Высоцкая: Относительно свободы. Прямо скажем, представители различных меньшинств никак не считают, что они ее уже имеют в полном объеме, они продолжают за нее бороться в различных сферах. В частности, речь и о финансовой свободе, которой писатели не имеют ни в одной стране. Так что это вопрос открытый. А относительно переходов из одного культурного пространства в другое, то я целиком соглашаюсь в отношении их освобождающего потенциала. Скажем, в творчестве выходцев из Латинской Америки, уже упомянутых чиканос, ведется очень интересная игра на двух языках, английском и испанском. Очень известная как теоретик автор, представительница этого меньшинства Глория Анзальдуа (Gloria Anzaldua), которая является также и феминисткой, специально написала свою книгу на двух языках, английском и испанском. Другие вставляют иногда испанские слова в английский текст, чтобы не просто придать этнический колорит, а перейти из одного культурного пространства в другое. Они считают свою двукультурность и двуязычие уже не ограничением, как раньше, а достоянием, богатством.

Галина Любчич: У меня к вам вопрос личного характера, я знаю, что, по крайней мере, два сотрудника «Полiт.ua» прочитали роман Дугласа Адамса (Douglas Noel Adams) «Автостопом по Галактике» (The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy). Как я поняла впоследствии, это диктор радио, который каждую новую главу сочиняет и сам же зачитывает ее на радио. Комиксы на Украине не прижились, но, возможно, этот жанр мог бы прижиться. Если это в зоне ваших интересов, расскажите о таком способе письма. Это не совсем литература, насколько я понимаю, но это тоже способ передачи информации, в Америке существующий. Может ли он прижиться на Украине?

Наталья Высоцкая (фото Алексея Собчука)
Наталья Высоцкая
(фото Алексея Собчука)

Высоцкая: К сожалению, это явление – вне сферы моих интересов. Сфера моих интересов – это печатная страница и всяческие другие виды искусства, которые сегодня активно взаимодействуют с литературой. Возможно, если бы я прочла этот текст, и он меня заинтересовал бы с точки зрения своей поэтики, тогда я что-то могла бы о нем сказать. Пока что, к сожалению, не могу.

Дана Пинчевская, искусствовед: Вопрос несколько формальный и скучный, и состоит он в следующем. Скажите, пожалуйста, какую роль играли в американской литературе такие явления, как профессиональные союзы писателей, что-то наподобие здешнего союза писателей, или связей, скажем, которые объединяют писателей по национальным признакам. Или американская литература всегда была литературой одиночек, которые никогда не объединялись в какие-то союзы? Спасибо.

Высоцкая: Скорее, последнее. Существуют определенные неформальные объединения, но они никоим образом не выполняют тех функций, которые когда-то выполнял, а, возможно, и сейчас выполняет, союз писателей у нас (любая логистика, организация, финансовые проблемы и т.д.). Насколько я знаю, там могут предоставить финансовую помощь тому или другому писателю, который оказался в сложном положении. Но вообще Америка – это все-таки страна, построенная в значительной степени на индивидуализме, на эмерсоновской опоре на себя и на конкуренции, стало быть, весомых объединений писателей сегодня там не существует. Не могу сказать, что их никогда не было, они были, но в кризисные моменты, скажем, в красные 1930-е годы, когда революционные писатели объединялись.

Долгин: Вокруг Кена Кизи было объединение.

Высоцкая: Вокруг Генри Миллера тоже было своеобразное объединение, но не как профессиональная организация, которая регулярно функционирует.

Павлина, студентка: Наталья Александровна, вы говорили о переплетении высокой и низкой культур. Сейчас очень популярным стало утверждение о том, что вообще мультикультурализм является порождением американской массовой культуры потребления. Если это действительно так, значит ли это, что высокой культуры вообще больше не существует? Спасибо.

Высоцкая: Я не думаю, что мультикультурализм является порождением массовой культуры, что он является порождением общественных, в том числе, демографических процессов. Касательно массовой культуры, ее проникновение в сферу «серьезной» является, скорее, следствием постмодернистского релятивизма. Но какими бы шаткими ни были границы между разными ярусами культуры, я считаю, что размывать их окончательно и не стоит, и невозможно, потому что иначе мы просто утонем в море паралитературы. Это очень сложный вопрос, который порождает контрвопрос – кто же должен определять эти границы. Он связан вообще с эстетической проблематикой мультикультурализма, о которой я говорила, но она тоже весьма существенна, ибо это вопрос универсальности, и это вопрос оценки – кто оценивает и насколько универсальной является та или иная культурная продукция. Однако мне кажется, что на эмпирическом уровне определенное размежевание продолжается.

Долгин: Есть вопрос, может ли культура быть вообще без запретов и иерархий.

Тарас, студент: Еще один небольшой вопрос. Скажите, мультикультурная американская литература является таковой потому, что сама состоит из литераторов, представителей разных стран, культур, и языков, или она, кроме того, еще и ставит этот вопрос мультикультурности на повестку дня, делая его легитимным во всем американском обществе? Спасибо.

Высоцкая: Конечно же, она такой была всегда, хотя бы стихийно, но с 1970-х годов это состояние институционализировано, и не самой литературой, а государством, которое взяло курс на политику мультикультурализма и в своих государственных актах определила Соединенные Штаты как страну, которая придерживается этой политики и этой концепции. А уж от этого государственного решения пошло все остальное – политика издательств, политика университетов. Проводится политика affirmative action, то есть утвердительных действий, предоставления квот представителям меньшинств для поступления в вузы, для устройства на работу и для печатания литературной продукции также. Это государственная политика поддержки.

Долгин: Каким вы видите будущее американской литературы? Будет ли актуальной проблематика мультикультурализма – или же что-то другое?

Высоцкая: Конечно, делать какие-то прогнозы в области культуры или литературы – вещь весьма неблагодарная, но мне кажется, что в ближайшие годы будет продолжаться тенденция к синкретизации, к гибридности литературы, к использованию различных элементов. И в то же время, в этой литературе, которая существует сегодня – и не вижу, почему бы этой тенденции не продолжиться, – ощущается возвращение к человеку, которое иногда терялось среди постмодернистских игр (я имею в виду хотя бы Джона Барта (John Simmons Barth) или Томаса Пинчона (Thomas Pynchon), где порой сложно бывает найти, прошу прощения за традиционную категорию, гуманистическое содержание). Но читатели не могут все время играть, они, в конце концов, хотят прочесть старую добрую историю. На этом всегда стояла литература, и, я полагаю, будет на том стоять и в дальнейшем. Так что я не вижу впереди особенных катаклизмов.

Благодарю за внимание. Я получила удовольствие от общения с вами.

Текст лекции: оригинал

Добрий вечір, пані та панове. Рада бачити тут обличчя як знайомі, так і незнайомі. Почнемо наше спілкування. Насамперед хотілося б зробити таку сумну заувагу. Якщо людина не володіє англійською мовою, то живучи в Україні, вона, на жаль, сьогодні не має достатньо можливостей для того, щоб стежити за американським літературним процесом. Тому що перекладацька справа, зокрема в тому, що стосується літератури США, у нас сьогодні не дуже розвинена, вихід кожної нової книжки перетворюється на подію і це, звичайно, обмежує можливості знайомства з цим літературним процесом. Безперечно, в Росії справи набагато кращі і там перекладається все дуже швидко, хоча, на жаль, не завжди якісно. Це перше. І, звичайно, я сьогодні не зможу, навіть не ставлю собі за мету заповнити всі прогалини і дати цілісну картину того, що відбувається в сучасній американській літературі. Це будуть лише певні нотатки, зауваги, без сумніву, суб’єктивні, бо іншими вони бути і не можуть. З іншого боку, на мою думку, в сучасній культурній ситуації, можливо, ця фрагментарність і суб’єктивність якраз краще відповідають тому, що наразі відбувається в культурі. Адже вона відмовляється від великих цілісних наративів і надає перевагу наративам маленьким, локальним і суб’єктивним.

Друге, що хотілося б зауважити на початку, це те, що речі, про які я говоритиму, цікавлять мене упродовж тривалого періоду, і тому те, що я встигну сказати за відведений нам з вами час, на мою думку, скидатиметься на свого роду гіпертекст, тобто текст, в якому мало не від кожного слова можна зробити лінк, посилання на інші проблеми, «сюжети» й питання, дотичні до нашої теми. І я інколи робитиму такі лінки, але не зможу розкрити сутність цих питань у повному обсязі.

Третя попередня заувага стосується самого обширу проблематики. Зрозуміло, що обидва компоненти, заявлені в назві, тобто і культурний плюралізм, і американська література – це дві величезні галактики і пронавігувати ними протягом короткого часу неможливо. Тобто це буде навігація від точки до точки, яка поєднуватиме своєю траєкторією деякі з важливих, на мою думку, місцин, але, зазвичай, не охопить їх всі.

Отже спочатку зупинюся на одній зі складових назви, а саме на культурному плюралізмі, щоб пояснити, що мається на увазі. Мабуть, перша асоціація, яка у нас виникає у зв’язку з цим поняттям, зокрема, у тих, хто цікавиться культурою Сполучених Штатів, і загалом політичними, соціальними, культурними процесами сьогодення – це асоціація з мультикультуралізмом, з тим величезним етнічним, національним, расовим і іншим розмаїттям, яке характерне сьогодні для більшості країн світу, і особливо для Сполучених Штатів Америки. На проблематиці мультикультуралізму я ще окремо зупинюся. Але в цілому, в контексті цього виступу пропонується ширше розуміння культурного плюралізму. Маються на увазі не лише нові струмені, які потрапили до літератури США протягом, скажімо, другої половини XX століття, а цілий комплекс чинників, які впливають на розвиток літератури другої половини століття, чи, можливо, останньої третини минулого століття і початку нинішнього не лише в Америці, але і за її межами. Назву деякі з цих чинників, які також, на мій погляд, входять до поняття плюралізму. По-перше, це принципова поліскладовість, полівекторність, поліваріантність сучасної літератури. Гадаю, саме в цьому полягає основна теза і сказати б, пафос, мого сьогоднішнього виступу. Тобто, література рішуче відмовляється від будь-якої чистої цілісності, від чистих жанрів, чистих методів, чистих напрямів. Я не можу сказати, що ця розмаїтість і принципова плюралістичність народилися сьогодні. Навіть якщо ми подивимося на речі, які вважаються цілком «класичними», коли ми досить впевнено кажемо "це твір романтичний", "це твір реалістичний" тощо, якщо ми ближче до них придивимося, то побачимо, що й вони ніяк не є гомогенними, що туди вкраплені елементи різноманітних течій, форм і жанрів. Але сьогоднішню ситуацію, на мою думку, вирізняє те, що нині цей плюралізм набагато яскравіше виражений, що він став свідомим, що він навмисно культивується письменниками, і, мені здається, це спричиняє його якісну відмінність від того, що було раніше. І в цьому сенсі варто говорити про поліжанровість сучасної літератури і про ще одне таке "полі-", тобто про розмивання кордонів між високими та низовими формами культури. Про те, що сьогоднішні письменники, ми б сказали "серйозні", навіть "елітарні", як ви знаєте, не гребують елементами масових, низових культурних, в тому числі, літературних форм. Як і література масова значною мірою поповнює свій художній арсенал за рахунок того, що було вперше запропоновано і апробовано літературою серйозною. До культурного плюралізму варто віднести і неоміфологізм та притчевість сучасної літератури, яка не задовольняється ковзанням по поверхні дійсності чи навіть проникненням в її іманентні закономірності, але в пошуках універсалій звертається до вічних міфологічних тем, сюжетів, мотивів, образів, алюзій. Знову ж таки, це робилося в усі періоди в історії культури, зокрема, західної, але в кожний по різному. Якщо модерністи шукали в міфі панацеї від роздрібненості сучасного світу, якщо вони мріяли за допомогою міфу – чи то античного, чи то християнського, чи то авторського – звести до купи фрагменти реальності, яка буквально у них на очах, на рубежі XIX-XX розпадалася і розкладалася, то сьогодні, використовуючи міф, письменники радше граються з ним, як постмодернізм загалом грається (серйозно грається) з усім, що пропонує попередня культура. Отже, виникають так звані прикордонні жанроформи на рубежі, на межі, на кордоні різноманітних жанрів і навіть видів мистецтва, коли у прозовий твір вторгаються фрагменти поезії, виникає своєрідна сучасна прозометрія. І у зв’язку з усіма цими чинниками варто говорити про значне підвищення ролі читача сучасної літератури. Я суджу по своїх студентах, яким набагато легше читати традиційні, реалістичні, як ми кажемо, тексти, ніж тексти сучасні, бо вони вимагають від читача дуже значного рівня співучасті. Якщо письменник, умовно кажучи, класик, Діккенс або Бальзак, веде нас стежками свого твору, дає нам дороговкази і проводить прямим текстуальним шляхом, нібито тримаючи за руку, то сучасний автор, навпаки, дуже часто намагається завести читача на манівці і навмисно зробити його шлях набагато складнішим, ніж він міг би бути. Це стратегія спрямована на активізацію нашої роботи як читачів. Отже, всі названі елементи, безперечно, присутні і в літературі США, і складають мережу сучасного культурного плюралізму, в межах якого вона розвивається.

А тепер я дозволю собі зупинитися трішки докладніше на питаннях, пов’язаних саме з мультикультуралізмом, а після цього вже перейду безпосередньо до літератури, тобто до тих авторів, які мені вважаються цікавими і в творчості яких всі ці прикмети сучасної культури особливо яскраво виражені. Отже, одним з чинників плюралізму, безумовно, є мультикультурализм як політична, культурна, соціальна концепція, яка має дуже багато визначень, в якої безліч прихильників та опонентів, і розмова про яку якраз і вимагає використання лінків, посилань на окремі грона проблем, пов’язаних з нею. Перше таке гроно – це стадії процесу у динаміці, тобто джерела поняття «мультикультуралізму» і етапи його еволюції. Цю динаміку можна уособити через зміни національної метафори для позначення американської культури – від «плавильного тигля», образу, що виникає ще у XVIII ст., до цілої низки метафор – «полумисок з салатом», або «овочевий суп», або «розкішна мозаїка», які з’явилися в останній третині минулого століття. Їх намагалися поставити на місце «плавильного тигля», але жодна з них не привилася так органічно, як "melting pot", «плавильний казан» або «плавильний тигель». Не буду докладно переповідати історію цієї метафори – вона надзвичайно цікава, але це забрало б занадто часу. Лише зазначу, що метафора переплавлення з’являється дійсно ще у XVIII столітті. Відомий автор, француз Де Кревкер (De Crevecoeur), який переїхав до Америки, у своїх знаних "Листах американського фермера" ще у 1772 році задав сакраментальне питання: "Хто ж такий американець, оця нова людина?" І, відповідаючи на нього, говорячи, що це людина, яка залишає все старе позаду, абсолютно приймає нові порядки, нову політику, новий уряд тощо, він вживає, серед іншого, це поняття – американець «переплавляється» на щось нове. І далі ми бачимо цю метафору в щоденниках видатного трансценденталіста Р.В.Емерсона (Ralph Waldo Emerson), вона стає дуже вживаним висловом. Мабуть, кульмінацією переможної ходи цієї метафори на початку XX століття стала п’єса Ізраеля Зангвіла (Israel Zangwill) – англійця, єврея, росіянина. Він написав п’єсу про Америку "The Melting pot", «плавильний тигель», де уславлює здатність Америки «переплавити» представників всіх націй, рас, класів, всіх зробити новими людьми. Причому в американському контексті ця метафорика, зазвичай, була дуже пов’язана з Біблією, з тим, як у Христі, як ви пам’ятаєте, немає «ні елліна, ні юдея», бо вони стають чимось новим, чимось іншим у Христі. Так само метафора нового Адама, «переплавленого» у Новому Світі, пустила глибоке коріння і стала широко вживаною. Аж до того, що на заводах Форда відбувалася відповідна церемонія, коли на сцену ставили величезний «плавильний казан», нові робітники з числа недавніх іммігрантів заходили у нього по сходинках в своїх національних вбраннях, працівники компанії «перемішували» все величезною ложкою, і вони всередині перевдягалися і виходили вже в стандартних американських костюмах, помахуючи американським прапорцем. Тобто ця концепція навіть театралізувалася. Метафора пережила чимало зльотів і падінь, пов’язаних з політичними, економічними, культурно-психологічними процесами у країні. На певних етапах її вітали самі іммігранти, і вони ж від неї відмовлялися. Інколи вітали її ті, хто вважали себе «давніми», «справжніми» американцями, і вони ж лаяли цю метафору. Повторюю, ця історія цікава, але перейдемо то того, що в 1970-ті роки вона перестала задовольняти Америку через низку чинників, тому що мала на увазі все ж таки гомогенізацію – перетворення на більш-менш однорідну масу. А чому це перестало американців задовольняти? Відповідь на це питання багатовимірна. Вона значною мірою пов’язана з демографічною ситуацією, зі зміною складу іммігрантів до Сполучених Штатів, з успіхами боротьби расових та етнічних меншин за громадянські права. Величезну роль зіграла і зміна поколінь. Один з дослідників цієї проблеми вивів «закон третього покоління»: те, що син хоче забути, внук бажає пригадати. Тобто, ті, хто приїздив до Америки – іммігранти у першому поколінні – хотіли якнайшвидше стати американцями. Для цього вони змінювали імена, відмовлялися від своїх національних звичок, традицій, одягу тощо. Їхні онуки – американці від народження, їм не треба доводити комусь, що вони американці, і тому вони можуть дозволити собі розкіш бути ще кимось, були американцями через рисочку, "hyphenated Americans". А навіщо бути через рисочку? Мабуть, на це також є ціла низка відповідей, одна з яких – це своєрідний спосіб протистояти омасовленню суспільства, однаковості "одноповерхової" Америки, про яку Ільф і Петров писали ще на початку XX століття. Ця стандартизація нікуди не ділася, і тому належати до якоїсь ще національної групи – престижно, це виділяє тебе з однорідної маси тобі подібних. На цьому тлі виникає (до речі, в Канаді) концепція мультикультуралізму, і навколо неї точаться запеклі суперечки, неймовірні дебати. Сьогодні їхній шал трохи вщух, але у 1980-1990-ті роки їхня напруга спричинялася до так званих культурних війн.

Тепер, мабуть, варто з’ясувати, чому саме і навколо чого вони відбувалися. По-перше, це питання термінологічної невизначеності. Існує принаймні півтора десятка визначень того, що таке мультикультурализм, і, відповідно, від того, до якого з них пристає дослідник, залежатимуть його аргументи на користь чи проти нього. Для когось це суто політична концепція рівності культур, рівності мов. Для когось – ідея про поєднання елементів різних культур. Хтось говорить, що людина ніколи не здатна бути мультикультуралістом, а другий дослідник каже: "Ми всі – мультикультуралісти! " І обидва праві, тому що вони мають на увазі різні речі. Один говорить про безперервне змішування в щоденному житі, в побуті американця різноманітних культурних традицій, бо кожного вечора треба піти до іншого ресторану, сьогодні до тайського, а завтра до афганського. Але чи вважати це мультикультуралізмом? А другий має на увазі певні засадні цінності і орієнтири, які, мабуть, так легко не зміниш. І отже, ці дебати точаться навколо згустків, кластерів проблем. Одне з найважливіших питань – наскільки концепція мультикультуралізму відповідає ліберальним демократичним засадам, на яких стоїть Америка? Ліберальна демократія апелює до індивідуума, до людини, а у контексті мультикультуралізму йдеться про групи, етнічні, національні або расові. Наскільки розмова про права групи сумісна з розмовою про права людини? Як зазначають дослідники, груповий тиск може бути аж ніяк не меншим, ніж тиск всього суспільства в цілому. Тобто, знов окрема людина виявляється не «вільною», а змушеною підкорятися приписам своєї расової, етнічної спільноти або групи представників певної сексуальної орієнтації тощо – адже критерії виділення в окрему групу можуть бути найрізноманітніші. Друге питання: якщо ми говоримо про рівність культур, то це означає, що ми не виділяємо власну культуру, скажімо, загальноамериканську, як найбільш цінну. Серед численних опонентів надмірного мультикультуралізму назву принаймні двох, які не приймають цю ідею. Це Алан Блум (Allan Bloom) і його знаменита праця The Closing of the American Mind (1987), («Зачинення американської свідомості») з підзаголовком "Як вища освіта зрадила демократію і збідніла душі сучасних студентів", і Артур Шлєзінгер молодший (Arthur Schlesinger, Jr), видатний історик, який написав книжку про роз’єднання Америки (The Disuniting of America: Reflections on a Multicultural Society, 1992), де доводить, що мультикультурні імпульси і тенденції призводять до розмивання загальнонаціонального духовного підмурівку, оскільки культура будь-якої нації ґрунтується на визнанні власних цінностей якщо не найкращими, то найпридатнішими для себе. Є проблеми і в освіті. Американські школи кинулися надавати дітям так звану мультикультурну освіту, що часто зводиться до суто зовнішніх акцій: а ось сьогодні ми познайомимося з традиціями такого чи такого народу, адже в класі разом вчаться представники різних рас та етносів. Ідея нібито цілком позитивна. Проте, на думку фахівців, інколи вона призводить до результатів, протилежних тим, що малися на увазі, породжуючи між дітьми кордони. Раніше вони навіть не замислювалися над своєю приналежністю до різних національностей чи рас, а коли цей момент акцентується, між ними іноді виникає відчуженість. Наскільки це правильно? Великі суперечки точилися навколо поняття "політична коректність", вимоги якої нерідко, зокрема в університетському середовищі, переходили межі розумного, перетворювалися на своєрідну цензуру і обмежували свободу слова і поведінки. Всі бояться, щоб, не дай Боже, не образити представника іншої раси, національності, сексуальної орієнтації, віку тощо, бо йдеться не тільки про расизм або сексизм, тобто недостатньо шанобливе ставлення до жінки, а й про «ейджізм» (agism), тобто неповажне ставлення до літніх людей, і так далі. Цю, загалом цілком справедливу, установку, можна довести до абсурду. Недарма ексцеси, екстреми політкоректності порівнюють з суворою ригористичністю пуританства – ця нота нерідко звучить у сучасній американській літературі (наприклад, у романі Ф.Проуз «Блакитний ангел»). Таким чином, навколо мультикультуралізму існує багато невирішених питань. Серед них є й суто філософські проблеми, скажімо, релятивізм, яким загрожує визнання рівності всіх культур. Щоб більше на цьому не зупинятися, скажу лише, що вагомим внеском у розробку цієї проблематики стала праця канадського філософа і соціолога Чарльза Тейлора (Charles Taylor) «Мультикультуралізм і «політика визнання» (Multiculturalism andThe Politics of Recognition”, Princeton Univ. Press, 1992). Це есе, разом з коментарями до нього відомих науковців, було перекладена українською мовою, вийшло у нас під такою самою назвою (К., Альтерпрес, 2004), а її презентація в Інституті філософії перетворилася на своєрідну конференцію, і її матеріали також були видані ("Концепція мультикультуралізму", К., Стилос, 2005). Загалом же з проблематики мультикультуралізму написані тисячі і тисячі сторінок.

Тепер хочу перейти до суто літературних вимірів цієї проблематики. Отже, якими ж були наслідки мультикультурного повороту для американської літератури? Їх багато, і серед найголовніших, мабуть, варто зазначити виділення літератури етнічних та інших меншин в окремі галузі національної літератури. Це не означає, що раніше цих літератур не існувало. Деякі з них мають дуже давні традиції, наприклад афро-американська, найпотужніша з них, яка існує, зазвичай, декілька століть, але, як і інші літератури меншин, вперше отримала достатньо високий статус саме на гребені мультикультурного руху. Отже, сьогодні ми говоримо про афро-американську, азіато-американську літературу, про літературу корінних американців, тобто індіанців або Amerindians, як вони інколи себе називають, про літературу мексикано-американців тобто чіканос або ширше – літературу вихідців з Латинської Америки (Hispanics, Latinos). І це лише найпомітніші з багатьох «загонів» сучасної американської словесності. Для мене найважливіше те, що кожен із цих струменів привносить щось своє до загальноамериканського красного письменства. Можна сказати, що це пагінці, які прививаються на потужне дерево американської літератури. Адже кожна з цих культур, які представляють письменники різного національного походження, має своєрідні елементи, за рахунок яких вся література США збагачується. Скажімо, якщо це афро-американська література, йдеться, насамперед, про виразні музичні ритми, на яких будувалася ще усна негритянська культура, а також про рудименти архаїчного світосприйняття, які свідомо культивуються та репродукуються сучасними чорними авторами. Якщо це азіато-американська література, то маються на увазі величезні потужні традиції Китаю, Японії, інших країн Азії, їхня міфологія, філософія, елементи яких також привносяться до американської культури. Індіанці переносять у письмову літературу своєрідну філософію стосунківи з природою. Якщо ми говоримо про чіканос, взагалі про літератур вихідців з Центральної та Південної Америку, то тут я б назвала два великі культурні пласти: по-перше, субстрат вірувань та уявлень, що залишився від культур ще доколумбової Америки, від майя, ацтеків, інків тощо; по друге ж, католицизм, який не є в США домінантною конфесією, оскільки там більше протестантських деномінацій. Вся ж культура Латинської Америки просякнута духом католицизму, і це також є оригінальним моментом для американської літератури. Йдеться про письменників, які пишуть англійською мовою і які, як правило, не є самородками, знайомими лише зі своїми сімейними чи комунальними традиціями. Сьогодні представники меншин в літературі США – це, здебільшого, люди з університетською освітою, дуже добре обізнані в історії і специфіці як європейської, так і вітчизняної літератури. Таким чином, вони поєднують елементи, принесені з власної культури, з загальнонаціональними та європейськими традиціями, і результати цього переплетення, взаємопроникнення виходять досить цікавими. Вже склався і відповідний літературознавчий корпус, який займається всіма цими літературами; можливо, в це важко повірити, але про одну лише азіато-американську літературу написано без перебільшення тисячі книжок, і вони продовжують писатися, виходити, обговорюватися. Те саме стосується й інших етнічних літератур. Отже йдеться про величезну нішу, яка з’явилася в сучасній літературі США. При цьому йдеться не лише про етнічні меншини, а й про інші суспільні групи, чия літературна творчість раніше перебула на маргінесах «основного потоку».

Другий момент, про який варто згадати у цьому контексті, – це дебати навколо канону. Проблематика канону, його витоків, побудови, закріплення, його зв’язків з владою була протягом останніх десятиліть животрепетною темою. Недавно в українському перекладі вийшла впливова розвідка Гарольда Блума (Harold Bloom) "Західний канон" (The Western Canon). Блум, прихильник традиційних естетичних цінностей, абсолютно проти сучасних «вторгнень» до канону. Прихильників змін у каноні, пов’язаних з мультикультуралізмом, він називає представниками resentment school, школи обурення, вважаючи, що більшість цих творів не мають естетичної вартості. Але питання стоїть ширше – як же все-таки формується канон і яким чином відбувається його інституціоналізація? Чому ту чи ту книжку, того чи того автора включають або не включають до списку творів, обов’язкових для прочитання в тій чи тій культурній ситуації? Це серйозне питання також потребує окремої розмови. Тому зазначу лише, що у нещодавній боротьбі за зміни у каноні було чимало перекосів. Зрозуміло, що якщо чорні або мексикано-американці раніше не мали права голосу в літературі, цілком справедливо, що нині вони його отримали, видали безліч книжок, які стали об’єктом наукового дослідження, а кращі потрапили до навчальних університетських програм. Адже демографічні зміни у студентському складі диктують подібні зрушення. Проте, навчальні програми та плани мають обмежений обсяг. І на піку найактивнішої боротьби за перегляд канону інколи виникала ситуація, коли з програм англійських факультетів були вилучені твори Шекспіра на користь тексту, записаного, умовно кажучи, зі слів неписьменної латиноамериканської жінки, через те, що вона, по перше, жінка; по друге, з третього світу; по-третє, жива, а по-четверте, представниця нижчих суспільних кіл. Тобто, велася боротьба проти домінування в каноні і в гуманітарних програмах "dead white males from middle class", мертвих білих чоловіків з середнього класу. Сьогодні крайнощі цієї боротьби, здається, позаду, в програмах провідних університетів знайдено певний баланс між традиційними та новітніми авторами і текстами.

На нинішньому етапі відбувається ще одна цікава річ. В анонсі цієї лекції недаремно зазначено: "Від «плавильного тигля» до «чудової мозаїки» – і куди далі?". Мається на увазі те, що сучасних літературознавців США більше не задовольняє модель мозаїки. Вони зазначають, що американська література стала надто роздрібненою, фрагментарною, надто чітко поділилася на окремі підрозділи. Чому вони забили тривогу? Тому, що побачили, що література країни розходиться по всіх напрямах, по всіх гілках, про які йшлося вище, отже у них виникло питання: а де ж тоді "американська література"? У нас є афро-американська, азіато-американська, скажімо україно-американська література з прекрасним автором Аскольдом Мельничуком, який пише англійською мовою, але часто на українські теми, є безліч інших – але де національна література? Отже, сьогодні її рух бачиться дещо по іншому. Наприкінці 1990-х рр. одне з чисел впливового часопису «Американська література» (American Literature) навіть вийшло під гаслом: "No More Separate Spheres!" («Скажемо "ні" окремим сферам!). Нині наголошується, що варто все-таки дивитися на американську літературу як на єдине ціле, але не на базі її зведення до монохромності, а на інших підставах, які віддавали б належне оригінальності та цінності її складових. Саме над їхнім виробленням працюють сьогодні американські гуманітарії, підходячи до проблеми з різних боків. Так, одними авторами акцентується сконструйованість таких засадних для Америки понять як білизна чи чорнота, говорячи про расовий аспект, або етнічності загалом (не випадково книжка під редакцією відомого дослідника цієї проблематики Вернера Соллорза (Werner Sollors) має назву «Винахід етнічності» (The Invention of Ethnicity)) . На думку сучасних науковців, ці категорії є не біологічними, а соціальними, це певні соціальні конструкти, які були породжені конкретними причинами. Зі свого боку, видатна письменниця, Нобелівська лауреатка афро-американка Тоні Моррісон (Toni Morrison) написала книжку "Граючи у темряві" (Playing in the Dark: Whiteness and the Literary Imagination), де вона переглядає історію класичної американської літератури (твори Марка Твена, В.Фолкнера, Е.Хемінгуея, та інших) з точки зору присутності в них елементу чорноти, який ми, можливо, не помічали раніше. Отже, сьогодні йдеться не так про окремі сфери або гілки літератури США, як про гібридність, метисність, мулацтво або креольство американської культури в цілому та американської літератури зокрема як про рису, притаманну їм від початку. У цьому ракурсі часто досліджуються класичні твори, але з нових позицій.

Мабуть, настав час поговорити про конкретні тексти. Все, про що йшлося раніше, всі зазначені елементи культурного плюралізму, всі названі тенденції дуже яскраво та виразно втілюються у творчості американських письменників періоду, що розглядається. Звичайно, коли дивишся на полиці у книгарнях або бібліотеках, то стає просто моторошно, тому що відчуваєш, користуючись висловом Салмана Рушді (Ahmed Salman Rushdie), що ти занурюєшся в «океан історій», в якому не просто знайти дороговказ, розібратися, що варто читати, а що ні. Звичайно, охопити всього обширу нових творів неможливо, і я обрала для себе кілька «компасів», щоб не загубитися в неосяжному морі текстів. Один з них – факт нагородження твору Пулітцерівською премією. Це найпрестижніша американська літературна нагорода, яка не завжди гарантує високу якість твору, але вона чимало говорить про культурну «температуру» суспільства, що виявляється через вибір, зроблений його авторитетними представниками. По-друге, я, звичайно, подивилася на те, що робили знані письменники. На жаль, упродовж останніх років багато з них, авторів старшого покоління, від нас пішло. Ми втратили і Артура Міллера (Arthur Miller), і Сола Беллоу (Saul Bellow) і ось зовсім недавно, вже в цьому році, Апдайка (John Hoyer Updike). Нарешті, ще одним орієнтиром може слугувати і список бестселерів – він дає уявлення про те, що цікавить широкий читацький загал. Отже назву кілька тенденцій, кілька творів. Почну з величезного інтересу до історії, який можна сміливо назвати історичним бумом у літературі. Я гадаю, що він відбувається у багатьох національних літературах. Як правило, такі буми характерні для зміни століть, тим більше, тисячоліть, а з другого боку, виникає потреба озирнутися на історію в ті періоди, котрі відчуваються суспільством як кризові, як важкі для нього. На мій погляд, поточний момент відчувається саме таким для всіх країн світу. Отже, історія, зокрема, національна, переглядається з позицій сучасності, і тут ми спостерігаємо тенденцію до її переписування з точки зору раніше маргіналізованих елементів, тих, хто був не суб’єктом, а лише об’єктом історії. Це жінки, представники не-білих рас, нижчих класів тощо. Таке переписування вже давно стало модою, і три недавні романи про громадянську війну в США також віддають їй данину. До речі, один з них був щойно надрукований у журналі "Всесвіт" в українському перекладі, це роман Едгара Лоуренса Доктороу (Edgar Lawrence Doctorow) "Марш" (The March). У перекладі його назвали "Марш до моря " але в оригіналі він називається просто «Марш». Розглядаючи цей роман, я порівнювала його з романом Джерадьдін Брукс (Geraldine Brooks), письменниці, яка отримала Пулітцерівську премію і роман якої також називається March, але це вже власне ім’я, вірніше, прізвище – Марч. До розгляду було додано ще роман Стівена Райта (Stephen Wright), "Амальгамаційна полька" (Amalgamation polka). Це дуже різні тексти. Один з них, я маю на увазі Доктороу, можна назвати розлогою, хоча й фрагментованою, сагою, де війну, за давньою літературною традицією, представлено з різних точок зору, побачено очима і генералів, і рядових, і штатських, і чорних, і білих. Другий роман = це гра з попереднім текстом, дуже відомим і популярним в XIX столітті, а саме "Маленькими жінками (Little Women) Луїзи Олкотт (Louisa May Alcott), улюблене читання дівчат останньої третини XIX століття. Там дівчата з родини Марч залишалися вдома, а їх батько поїхав на війну. Тепер сучасна письменниця розказує нам про переживання цього батька, Джона Марча, на війні. Третій з названих романів написаний у стилі «південної готики», з використанням багатьох гротескових моментів. Попри всі відмінності поетики, їх об’єднує, по-перше, недвозначне засудження війни, а по-друге, та увага до раніше знехтуваних сегментів суспільства, про яку йшлося вище.  

Наталья Высоцкая (фото Алексея Собчука)
Наталья Высоцкая
(фото Алексея Собчука)

Зазвичай, не лише громадянська війна але й інші моменти національної історії стають об’єктом уваги і немає сумніву в тому, що в них шукають коріння тих процесів, що відбуваються в Америці сьогодні.

Зазначена вже тенденція до централізації тих, хто був десь на узбіччі дискурсу та на узбіччі історії, виявляє себе далеко не тільки в історичному жанрі, а пронизує всю літературу. Скажімо бере жінка і пише роман, який називається "Мій Джим". Який такий Джим? Це той негр Джим, з яким Геккльберрі Фінн подорожує на плоту по Міссісіпі в знаменитому романі Марка Твена. Але чому «мій»? Тому, що роман написано від особи його дружини, яка розповідає, як їй там жилося, поки він подорожував по Міссісіпі. Коли цей прийом використовують вправні майстри, результат може бути художньо вагомим. Наведену відомий приклад, щоправда, не з американської, а з британської літератури – роман Дж.Ріс "Широке Саргасове море" (Wide Sargasso Sea). Це історія, що ґрунтується на романі Ш.Бронте «Джейн Ер», але у центрі її – доля першої дружини Рочестера, божевільної жінки, яка у класичному тексті замкнена на горищі. Але ж, говорить сучасна авторка, і в неї була душа і було життя, загублене не просто Рочестером, а колоніальною та патріархальною системою в цілому. Тобто, під пером гідного автора прийом допомагає створити талановитий твір, але коли він стає модою, то, звичайно, переважають розхожі штампи, які не варті високого звання літератури.

Тепер хотілося б дещо сказати про письменника, який мені зараз дуже до вподоби. Це Майкл Чейбон (Michael Chabon). Я не певна, чи є переклади його творів російською мовою, українських точно немає. Він також лауреат Пулітцерівської премії (2001), і, на мою думку, один з найяскравіших американських письменників середнього покоління. Якраз у творчості Майкла Чейбона дуже яскраво виражені сходження і переплетення стилів, жанрів, традицій, про які я щойно говорила. Водночас вони не перетворюються на гру заради самої гри. І це відрізняє, на мою думку, сучасний стан американської літератури від надто вже загострено постмодерністських її проявів в 70-ті роки, тому що сучасні письменники граються не заради самої гри, а заради того, щоб сказати людям щось важливе. Отже, Майкл Чейбон і його романи "Неймовірні пригоди Каваліра і Клея" (The Amazing Adventures of Kavalier and Clay) та "Союз єврейських поліцейських" (The Yiddish Policemen's Union).

Долгін: Цей роман перекладено російською.

Висоцька: І один з останніх його творів – «Джентльмени удачі» або «Джентльмени з великої дороги» (The Gentlemen of the Road). Як сам Чейбон зазначає в своїх есе, його творчість тримається на двох китах. По-перше, це його захоплення т.зв. жанровою літературою, тобто низовою, масовою, те, про що ми згадували на початку. Він дуже активно користується елементами цієї культури. І другий момент – це його усвідомлення свого єврейського коріння, до якого він прийшов не одразу, але все-таки прийшов. Для нього ці два моменти органічно поєдналися. Скажімо, в "Неймовірних пригодах Каваліра та Клея" сама назва налаштовує читача на якісь авантюри, пригоди, натякає на жанрову домінанту пікарески, але йдеться в романі про речі досить серйозні, а саме, і про Голокост, і про дорослішання молодих людей, і про Америку воєнних та повоєнних часів. Герої – два єврейські хлопці, Джо Кавалір та Семмі Клей, один американець з Нью-Йорку, другий емігрував з Праги, ледь-ледь втік звідти від нацистів. Причому втік не абияк, а в труні, де був Голем – знаменитий празький Голем, величезна глиняна людина, зроблена колись рабе Левом. Ось так він переправився до Сибіру, а потім до Америки. Але родзинка в тому, що ці два хлопці досягають успіху (здійснення «американської мрії», але трактованої у гірко-іронічному регістрі), ставши винахідниками нового герою коміксів. Річ у тім, що дія відбувається у роки розквіту коміксу, появи Супермена, Бетмена. Чейбон, докладно ознайомившись з історією коміксу, вигадує свого Ескейпіста, тобто втікача, людину, яка може звільнитися від будь яких пут. І тоді в серйозний текст вкраплюються фрагменти коміксу. Це надзвичайно цікаво, бо комікс – це не просто низова форма культури, це ще й інший вид мистецтва, бо у коміксі зображення відіграє первину роль. Отже, завданням письменника, з яким він майстерно впорався, була вербалізація цього зображення, передання малюнку словом. І оцей графічний текст він вписує в свою оповідь, начебто цілком соціально-психологічну і навіть реалістичну.

Або що він робить в «Союзі єврейських поліцейських»?. Він висуває неймовірну для нас гіпотезу, яка полягає в тому, що держава Ізраїль в свій час не вижила через домінування навколо неї арабського оточення. Але напередодні Другої світової війни американський уряд дав дозвіл європейським євреям оселитися на Алясці. Отже, дія відбувається у цій вигаданій, неймовірній частині Аляски, де існує єврейська держава, де сповідують іудаїзм, розмовляють на їдиш тощо. І в це фантастичне обрамлення вміщено типовий «чорний» або «крутий» детектив, сконструйований за моделями Стенлі Гарднера (Erle Stanley Gardner), Дешіла Хеммета (Samuel Dashiel Hammett) та ін. При цьому неймовірне тло і абсолютно конвенційна, формульна літературна стратегія створюють вельми цікаве поєднання, понад-завданням котрого є, як завжди у Чейбона, парадоксальне художнє висловлення пронизливо гуманістичних ідей. Можна в такому ключі розглянути й інші його твори.

Хочу назвати інші приклади. Один з них пов'язаний зі шляхами вкраплення фантастичних, нереалістичних елементів у реалістичний твір, що якісно змінює його рецептивний модус. Це роман, який є в російському перекладі, за яким поставлений фільм. Маю на увазі дебютний роман бібліотекарки з Чикаго Одрі Ніффенеггер (Audrey Niffenegger), який називається «Дружина мандрівника у часі» (Time traveler's wife). За сюжетом він може здатися черговою, майже банальною «історією кохання». Але ця тривіальність знімається завдяки одному фантастичному припущенню. Головний герой, бібліотекар Генрі, подорожує в часі, і це відбувається мимовільно, від нього нічого не залежить. Це результат генетичного захворювання. В будь-який момент він може опинитися в якомусь моменті свого власного минулого чи майбутнього, причому абсолютно голим, нічого з собою він взяти не може. І оце єдине фантастичне припущення в у цілому реалістичному тексті неймовірно загострює любовну ситуацію. Пара закоханих зустрічаються на найрізноманітніших етапах свого життя. Вперше Генрі бачить Клер, коли йому років сорок, а її шість, бо він випадково потрапив у це хронологічний момент. І потім вони зустрічаються, коли він переноситься в її час, вона дорослішає під його впливом. Коли вона підростає, вона розшукує його, знаходить, але він має уявлення про цю дівчину, тому що він познайомиться з нею лише «пізніше» у власному часі. Ці ігри з часом, де у центрі – любов і смерть, змушують задуматися над його плинністю, над неймовірною цінністю кожної хвилини, особливо проведеної з близькою людиною, над неймовірною цінністю стосунків. В результаті роман справляє сильне і щемке враження, яке він, безперечно, не справив б, якби це була б просто історія кохання – адже «Love story» вже була раніше.

Другий приклад пов’язаний з мультикультуралізмом, з тим, наскільки цікаво сучасні письменники, що належать до різних расових та етнічних груп, використовують надбання і власної, і світової культури. Хочу згадати про два твори, які в 2004 році начебто випадково зустрілися на полицях книгарень. Це роман афро-американки Еліс Рендалл (Alice Randall), який називається «Пушкін і Пікова дама» (Pushkin and the Queen of Spades), і вже самою назвою не може не привернути нашої увагу. І другий твір належить перу американської письменниці індійського (East Indian) походження Джампи Лагірі (Jhumpa Lahiri), що має назву «Тезка» (The Namesake). Його головний герой тезка нікому іншому, як Гоголю, це його ім’я – Гоголь. Отже, мене не могла не зацікавити, навіщо цим двом письменницям, абсолютно далеким, зрозуміло, від російського культурного світу, знадобився саме цей культурний світ для того, щоб висловити свої думки про складність самоідентифікації в мультикультурному суспільстві Америки. Російська,

 культура стає для їхніх персонажів своєрідним медіатором між світами, між расами, між культурами. Перейти одразу від індійської до американської культури, як мав би зробити американець індійського походження Гоголь, йому важко, тому що обидві ці складові несуть для нього вантаж минулого, впоратися з яким йому одразу не під силу. І дане йому ім’я російського письменника, а через нього – весь комплекс ідей та уявлень, що асоціюється з гоголівським художнім світом, відіграє роль перехідного містка між різними культурами. У схожий спосіб, в романі Рендалл для головної героїні, професора університету, негритянки, яка викладає російську літературу, саме ця остання, зокрема, ніжно коханий нею Пушкін, знову-таки, стає посередником, за допомогою якого вона може прийняти білу дівчину, американку російського походження, як дружину для свого сина. Думати про неї як про американку героїні надто важко, тому що Америка надто багато поганого зробила їй та її родині, а ось через іншу культуру подолання расових упереджень виявляється можливим.

Думаю, що на цьому я зупинюся, хоча, звичайно, хотілося б сказати ще про багатьох авторів. Але ви, мабуть, вже втомилися. Сподіваюся, що мені поталанило хоча б невеликою мірою накреслити перед вами абриси сучасної літературної панорами США, і якщо це вдалося, я дуже тішуся. Дякую за увагу.

Обсуждение лекции: оригинал

Каденко: Дякую, пані Наталя. Якщо можна, перше питання задам я. Звичайно ж Україна не Америка, але, безумовно вона історично теж мультикультурна і в літературі теж. Тому, чи можливо щось подібне в Україні?

Висоцька: Подібне до чого?

Каденко: До того, що відбувається в літературі США.

Долгін: Що може дати Україні досвід літератури Сполучених Штатів, досвід мультикультурності?

Висоцька: До цих питань у нас не так давно, але почали звертатися, і зокрема, така поважна інституція, як київський офіс інституту Кеннана, проводила в Києві круглий стіл з проблем мультикультурності. Я думаю, що розробка цієї проблеми в Штатах може дати як позитивний, так і негативний досвід. Тобто, з одного боку, звичайно, ідея прийняття культур різних суспільних груп, надання їм можливості вільно їх розвивати, розширення свого культурного обрію за рахунок кращого знайомства з культурою інших, є для нас цінними. До речі, це той рецепт, який пропонують американські дослідники для сучасного літературознавства. А з другого боку, є небезпека надмірного рознесення національної культури по окремих чарунках, що нам, мабуть, так само як американцям, не потрібне. Щойно у нас в колі літературознавців була розмова про належність того чи того письменника до певної культури. Йшлося про дисертацію про Балтрушайтіса (лит. Jurgis Baltrusaitis), захищену зі спеціальності «російська література». Постало питання, чи він є російським, чи литовським письменником. Ще яскравіший приклад – творчість Гоголя. Я думаю, що в цьому контексті є досить продуктивною концепція сполучення, гібридності, в деяких випадках синтезу культур чи їхніх елементів.

Долгін: Моє питання таке. У контексті мультикультурності як Ви бачите місце контркультури? Чи є така категорія у літературознавців щодо сучасної американської літератури? Чи є американські митці, що себе відносять до контркультури?

Висоцька: Ви знаєте, ця категорія більш асоціюється з 60-ми роками, коли Сюзен Сонтаг (Susan Sontag) запропонувала свою відому естетику мовчання і контркультура розвивалася у США на гребені суспільних рухів, боротьби проти війні у В’єтнамі, боротьби за громадянські права, виступів жінок тощо, тобто коли від бітників перейшли до хіпі, дітей квітів і таке інше. В сучасному літературознавстві цей термін вживається більше по відношенню до тих часів, тому що сьогодні, я думаю, люди з подібними, сказати б, «контр-культурними» поглядами позиціонують себе дещо по іншому.

Долгін: А як?

Висоцька: Різні по-різному. Скажімо, сьогодні активно розвивається «квір-теорія», яка виходить за межі проблематики суто сексуальних меншин, а займається більш загальними проблемами гендерної ідентифікації.

Долгін: Ще питання. Який вплив на ситуацію у Сполучених Штатах має ситуація з іспанською мовою?

Висоцька: В 1970-ті -1990-ті роки точилися надзвичайно гарячі і жорсткі дебати з приводу того, чи треба змушувати дітей латиноамериканського походження вчити англійську мову в школі, якщо в них рідна іспанська. Або йшлося про те, ще негритянська англійська мова (т.зв. Ebonics) мала отримати права легітимної. У подібних ідей було чимало прихильників, але все-таки сьогодні гору взяла думка, що відхід від англійської мови як обов’язкової для вивчення означав би обмежити можливості дитини, тобто закрити їй шлях далі в американському суспільстві для отримання вищої освіти чи престижної роботи. І тому, наскільки мені відомо, хоча користування рідною мовою всіляко вітається, і практично всі написи в багатьох місцинах США, як ви мабуть знаєте, є вже двомовними, особливо там, де є значна популяція іспаномовного населення, питання про надання ще якійсь мові статусу державної сьогодні не стоїть. Але, з другого боку, сьогодні підвищується увага до американської літератури, створеної іншими мовами. Авторитетний дослідник цих проблем Вернер Соллорз (Werner Sollors) у 2000 р. видав разом з Марком Шеллом збірку, яка так і називається – «Багатомовна антологія американської літератури» (The Multilingual Anthology of American Literature), в якій зібрав частку текстів, написаних в Америці, але не англійською. Скажімо, туди увійшли написи китайських емігрантів ХІХ ст., створені на Angel Island, поблизу Сан-Франциско. Там вони висаджувалися з кораблів, їх довго тримали на карантині в бараках, і вони там списали всі стіни своїми віршами чи прозовими написами китайською мовою. І далі в цій антології наведені (з англійськими перекладами) тексти всіма мовами, які тільки можна собі уявити, в тому числі, і російською, і українською. Соллорз вважає, що цей матеріал ще мало досліджений, але вартує на те, щоб ним займатися, і в цьому важко з ним не погодитися.

Ліна Галанзовська: Я хочу, по перше, дуже вам подякувати, тому що Ви назвали багато нових імен. Оскільки ця література не так доступна для українців неангломовних, тих, які не знають мову, то я вам дуже дякую за зміст вашої лекції, за нові імена. І в мене виникли такі цікаві (для мене) питання. В українських школах нині читається курс зарубіжної літератури. Ви говорили про лібералізацію, як це назвали літературалізацією молодого українського покоління, яке направлено в майбутнє. Нове Міністерство освіти планує заміщення зарубіжної літератури російською на дві третини. Тобто, йдеться про абсолютне звуження знань українського молодого покоління. Йому належить майбутнє, і воно повинно жити у вільному суспільстві. Мене цікавить, як пані Наталя на це реагує. І чи це можливо, чи це відповідає розвиткові демократичного ліберального суспільства. Ви згадали гасло певних кіл в американській вищій освіті – геть старих, мертвих, білих чоловіків. Але у нас, знову-таки згідно з політикою цього міністерства,іде – геть всіх живих українських поетів і письменників з курсу української літератури. Дякую вам за відповідь.

Висоцька: Спасибі вам за запитання. Чесно кажучи, від вас я вперше почула про такі наміри нашого Міністерства освіти і науки, оскільки я безпосередньо не займаюся шкільною освітою, хоча брала участь у написанні одного підручника. Для мене проблема у тім, що і та шкільна програма з зарубіжної літератури, яка в нас є, чи радше програми, бо їх декілька, недосконалі. Зокрема, американська література в них представлена недостатньо, перебуває десь на узбіччі. Це пов’язано, зазвичай, зі смаками та пріоритетами упорядників цих програм. Я вважаю, що зарубіжна література обов’язково має посідати своє місце в шкільних програмах, не кажучи вже про сучасних українських письменників. Водночас, поняття «сучасні» досить хитке, можливо, їм варто пройти випробування часом, хоча б 10 років.

Галанзовська: а Ліна Костенко?

Висоцька: Ліна Костенко, звичайно, таке випробування давно пройшла, але я не думаю, що її творам, включеним до шкільних програм, щось загрожує.

Колишній кореспондент "Русская мысль" у Парижі: Мой вопрос такой. Вы говорили об иностранных авторах, пишущих на английском в Америке. Известен ли вам роман Бейкера, переведенный на русский, в Киеве, кстати, из серии религиозных произведений, о протестантах в Германии. Название говорит само за себя: «Обращение Евы, как нормальная верующая дама стала нацисткой».

Висоцька: Ні, я про такий роман не чула.

Колишній кореспондент: Тогда кратко хотя бы, о таком направлении, как религиозная литература в Штатах.

Висоцька: Чесно кажучи, мене цей напрям як такий не дуже цікавить. Звичайно, є така течія як ньюейджісти (New Age), ті хто вважають себе врятованими, і вони пишуть певні тексти, якими займаються літературознавці, але я не думаю, що це дуже якісна література. Але можу зазначити, що кілька років тому, роман «Гілеад» (Gilead) отримав Пулітцерівську премію. Його авторка – Мерілінн Робінзон (Marilynn Robinson). Роман цікавий, його також можна вважати історичним. Головний герой – протестантський священик, який оглядається на своє життя, роман написаний у формі щоденника, призначеного для його маленького сина, щоб той прочитав його, коли виросте. Я думаю такий текст міг би Вас зацікавити.

Наталя Сидяченко, доцент, викладач: Шановна доповідачко, мені дуже сподобалася Ваша доповідь. Я хочу Вас похвалити конкретніше. Мені дуже сподобався зміст. Заявлена тема в короткій лекції була розкрита, причому Ви показали цю тему в динаміці, як оцей полікультуралізм розвивався, що він спочатку приніс позитивного, а потім уже ніби себе віджив і мав негативні наслідки також. Ми можемо замислитися тепер, який це може мати вплив на українську дійсність. Дуже гарно була проведена думка, що вся ця полікультурність виражалась все таки в англійській мові, тобто всі Ваші приклади, вони всі англомовні. Це теж нам дає поживу для мислення. Я думаю, що на моє питання Ви зараз не будете відповідати, а якось в інший спосіб мені відповісте. Оскільки я профан в американській літературі, то моє питання стосується того, що, власне, почитати. Я намагалась записати назви та прізвища, але якщо ти їх знаєш, то це гарно виходить, а якщо ні…Коли з’являлося певне конкретне прізвище, Ви один, ну максимум два рази його назвали, то звісно я недочула, або глухий як недочує то прибреше. Тут допомогла б сучасна техніка, яка дозволяє робити відео презентації. Я не фанат цього, повірте, але часом вона допомагає. Якби була картинка, хоч трохи слайдів, я би спокійно собі переписала, пішла в бібліотеку чи до «Всесвіту» і до книгарні, та уже би почитала, бо я дотримуюся думки «чого ж я ще не знаю, хочу читати нове». І третє, за що я Вас хочу похвалити, у Вас вишукана українська мова, зразок для наслідування, вимова прекрасна, але я фахівець з культури української мови, це вже, звичайно, патологія, або, як то мовиться, це професійне, тому я деякі недоліки знайшла. Якщо ви дозволите, я Вам конкретно на листочку їх покажу, щоб у подальшому Ваша мова була суперперфект. Я думаю, що більшість глядачів їх не помітило, бо загалом Ваша мова – то зразок для наслідування.

Висоцька: Дякую. В плані часткової відповіді я хочу повідомити про діяльність Українського Товариства дослідників американської літератури, яке випускає літературу під загальною назвою «Американські літературні студії в Україні» (American Literary Studies in Ukraine). Ним керує знаний український американіст професор Т.Н.Денисова. Протягом багатьох років посольство США допомагало в нашій роботі, ми щомісяця проводили семінари для молодих українських дослідників, які займаються літературою США, а також симпозіуми та конференції, у тому числі, міжнародні. За матеріалами нашої роботи випущено низку збірок статей, які охоплюють історію американської літератури з самого початку. Вони присвячені пуританській традиції в літературі США, просвітницькій традиції, дискурсу романтизму, а у найближчому майбутньому виходить книжка про модернізм. Ці книжки є в основних бібліотеках України, я говорю про них як про орієнтир для тих, хто цікавиться цією проблематикою.

Долгін: Прізвища письменників можна буде прочитати у розшифровці лекції.

Каденко: Так, так на сайті «Полит.ру» и «Полiт.ua» це обов’язково буде. Це наші маленькі хитрощі.

Тимофій, студент: Я хотів вас запитати про наступну річ. Справа в тому, що дослідники з інших галузей, не літературознавці, а соціальні дослідники погоджуються, що США – це цікава країна, там, можливо немає кризи національної ідеї, але там постійна криза національної ідентичності. Але ці ж дослідники казали, що ця проблема постала по іншому після подій 2001 року, після відомих нам всім терактів. Проблема національної самоідентичності перевернулася, всі стали «американцями», всюди висять національні прапори. Я б хотів поцікавитись, чи мало це відображення в американській літературі, чи змінилася американська література та проблема ідентичності за останні 10 років.

Висоцька: Я не думаю, що література так негайно реагує на суспільні події. Але можу сказати наступне. Дійсно, після подій вересня 2001 р. знялася велика хвиля консервативних тенденцій (консервативних не в оціночному сенсі, а як констатація факту). Назву характерну книжку Стенлі Реншона (Stanley Renshon), яка називається «50% американці» (The 50% American: Immigration and National Identity in an Age of Terror, 2005) де знову мусується давня проблематика: навіщо нам американці через рисочку, ми всі маємо бути стовідсотковими американцями. Мексиканці, скажімо, мають повністю прийняти американський спосіб життя і англійську мову. І реакції такого типу було дуже багато. Але з другого боку, виникла величезна хвиля і з протилежним вектором. Наприклад, відомий американський письменник старшого покоління Гор Відал, автор серії політико-історичних романів про Америку, навіть покинув країну, тому що вельми критично висловлювався про її політику. Багато інших представників американської інтелігенції звинуватили саме Америку в тому, що відбулося 9/11. Стосовно літературних відображень цих подій, є цікавий роман Джонатана Фоєра (Jonathan Safran Foer), це молодий, але вже відомий американський письменник. Його перший роман «Все освітлено» (Everything Is Illuminated) перекладено і російською, і українською мовами, хоча обидва переклади, чесно кажучи, недосконалі. Там йдеться про події Голокосту, зокрема, в Україні. А другий його роман «Надзвичайно голосно і неймовірно близько» розповідає про …

Долгін: Він теж є в російському перекладі. 

Висоцька: В Росії все швидко перекладається. Отже, англійською він має назву Extremely Loud and Incredibly Close і розповідає про події 9/11 з точки зору маленького хлопчика. Безперечно, там є і роздуми про ідентичність, і про певні зсуви в ній у зв’язку з цими подіями. Те саме стосується і роману Дона Делілло (Don Delillo) «Людина, що падає» (Falling Man, 2007), він надрукований у російському перекладі в журналі «Иностранная литература» (№ 4, 2010).

Долгін: Останніми роками можна побачити протилежну хвилю, демократичну. Адже чинний президент Америки не є прихильником консервативних настроїв?

Висоцька: Звичайно, ні.

Олена, журналіст: Сначала я хотела бы успокоить вас, из школьной программы не собираются изымать зарубежную литературу, туда просто собираются добавлять курс русской литературы. И вопрос.

Репліки із залу: За рахунок яких годин?

Олена, журналіст: За счет того, что урезали когда-то. Это не вопрос, это дискуссия. По поводу классификации. Я слушала и у меня вопрос относительно временной и этнической классификации литературы. Если, допустим, раньше, когда-то Генри Миллер или позже Уильям Берроуз считались авангардистами в области литературы, то сейчас, когда вы говорили о классификации, Хемингуэя и других назвали классиками. С какого периода сейчас принято считать писателей современными? И относительно этнической принадлежности писателей – выходцев из Европы, то есть коренное население это американо-индианцы, а кто же выходцы из Европы? Спасибо.

Каденко: Наприклад, Набоков.

Висоцька: Стосовно хронології. В літературі це річ дуже непевна, зрозуміло, але про тих самих Міллера і Берроуза сьогодні говорять, як про класиків авангардизму або як про попередників постмодернізму. Хтось вважає, що доба постмодернізму почалася з 1970-х років, хоча Ви розумієте, що так не буває – вчора був модернізм, а сьогодні всі проснулися, і вже постмодернізм. Тобто, у надрах попередньої доби визрівають певні тенденції наступної, а в теперішній є якісь залишки попередньої, між ними відбуваються переплетення, так що з точністю визначити дату зміни епох важко. Але для мене сучасними є, скажімо, останні 20 чи 30 років. Стосовно вихідців з Європи – їхня ідентифікація залежить значною мірою від того, як вони самі себе позиціонують. Не всі представники етнічних літератур бажають, щоб їх трактували саме як таких, багато з них хочуть бути просто «американськими» письменниками. Або певні літератори певного походження ще не виділилися в окрему групу. Сьогодні йдеться, скажімо, про італо-американську літературу – тобто письменники італійського походження, а також критики, вирішили, що це вже окрема група всередині американської літератури. Але, наприклад, вихідці з Іспанії ще не склалися в таку групу, і отже ми про неї не говоримо, так само, як про франко-американську, тоді як, звичайно, в Канаді існує потужна франкомовна (або франкофонна) література. А коли ми говоримо про американську літературу як таку, то канон її складався як канон WASР (White Anglo-Saxon Protestant), всі інші були вже поза межами канону, поза межами мейнстріму.

Богдан, студент університету ім. Шевченка: У мене питання про зміну канону. На «Полiт.ua» в минулому році, десь півроку тому, виступав Дмитро Бак, він говорив про зміну канону, і як один із наслідків цієї зміни для української і російської літератури назвав занепад товстих журналів. Тобто зараз вони вже не мають такої популярності. Яка тенденція в американській літературі? Чи були там товсті журнали, чи є вони зараз, в якому вигляді існує ця література? Дякую.

Висоцька: Чесно сказати, там ніколи не було товстих літературних журналів з тими функціями, які вони виконували в СРСР та пост-радянських країнах. Літературні журнали існують там в основному для малих форм – поезії, оповідання, новели, есе, і вони виходять при університетах. Деякі великі видавництва також долучені до цієї діяльності, але такого явища, як наші товсті журнали як осередок культурної енергії інтелігенції, там просто не існувало. І, до речі, мабуть вам відомо, що американські письменники, як правило, не живуть на кошти від продажу своїх книжок, вони всі заробляють на життя по-іншому. Найчастіше вони працюють викладачами, багато з них запрошуються до різних університетів США як writers-in-residence, тобто як письменники, що викладають там кілька років і ведуть такий дивний курс, як creative writing, тобто навчають творчого письма всіх бажаючих.

Борис Шавлов: У мене два запитання. Перше запитання таке. Скажіть будь ласка, чи відкривають у американській літературі письменників, які були не mainstream, які не належали до білої протестантської більшості чи взагалі таке явище існувало, по-перше, і по-друге, чи відкриваються такі автори зараз і які це наслідки має для історії літератури, і, може, для американської літератури в цілому. Друге запитання у мене до Вас як до людини і до вченого, який займається, мабуть, всією американською літературою. Для мене американська література – це одна з небагатьох великих літератур. Скажіть будь ласка, чи залишається сучасна американська література порівняно з самою американською літературою минулого на тому самому високому рівні, тобто, чи варто її читати зараз як сучасну літературу, чи не варто. Можливо, порівняно з британською літературою.

Висоцька: Стосовно відкриттів, то вони, безперечно, відбуваються, причому, як правило, не у мейнстрімі, а в галузі етнічних літератур, що зрозуміло – адже ці літератури почали досліджувати порівняно недавно. Найяскравіший приклад – це, мабуть, Зора Ніл Герстон (Zora Neale Hurston), абсолютно блискуча жінка в американській літературі 20-30-40-х років минулого століття. Чорна, але яка відмовлялася себе класифікувати як чорну чи як білу, чи якось ще, вона казала, що вона американка. Герстон завжди йшла проти течії. Коли афро-американські інтелігенти прославляли Нового Негра (під час т.зв. Гарлемського відродження перших десятиліть ХХ ст.) або закликали боротися за права чорних, вона стверджувала своє право писати про кохання або про життя негритянської спільноти. Вона була яскрава, непересічна і абсолютно забута. Коли вона померла на початку 1960-х, то повністю випала з літератури, і лише через десятиліття інша чудова афро-американка, письменниця Еліс Уокер (Alice Walker) знайшла могилу Зори у Флориді, написала про неї, її твори перевидали, і сьогодні вони входять до канону не лише афро-американської, але й загальноамериканської літератури. Найкращий роман Герстон – «Їхні очі дивилися на Бога» (Their Eyes Were Watching God) включено до програм американських університетів. Існує багато подібних прикладів з інших літератур, азіато-американської, тощо. Щодо сучасного якісного статусу американської літератури, про нього завжди заходить мова під час розмови на цю тему. Сьогодні навряд чи можна назвати авторів, які могли б стати поруч з Фолкнером або Хемінгуеєм. Але я не думаю, що через це сучасну літературу США не варто читати. Навпаки, вона надзвичайно цікава. Можливо, вона переживає період визрівання нової якості, коли щось у ній нуртує і вибухне в наступному поколінні. З іншого боку, я подумала, що відсутність потужних постатей є прикметою нашого світу, який децентралізується у всіх сенсах – політичному, економічному, культурному, переживає розпорошення. Водночас, це не перешкоджає появі видатних особистостей в інших літературах, чого я не можу сьогодні сказати про американську літературу.

Долгін: Сучасна українська і російські літератури значною частиною є в Інтернеті. Що Ви можете розповісти нам про місце Інтернету в сучасній американській літературі?

Висоцька: Я не прихильниця Інтернет-літератури, я люблю читати книжки. Тому багато залишається поза моєю увагою, але, безперечно, не найновіші тексти там є. Тобто, коли мені потрібні тексти, скажімо, попереднього літературного покоління, яке ми умовно називаємо постмодерністами, то їх можна легко знайти в Інтернеті, не кажучи вже про більш давні. Але, безперечно, ті твори, які щойно вийшли з друку, певний час не з’являються в електронному вигляді. Діє закон про копірайт. Можливо, новели чи вірші там є, але великі романи одразу в Інтернеті не з’являються.

Долгін: Ще до друку – не з’являються?

Висоцька: Ні. Йдеться про великі гроші, і цього не робиться.

Ольга Козловська: В мене дві теми. Це свобода і мовотворення під кутом зору мультикультуралізму. Було сказано, що мова – це жандарм. Це може бути так у певному суспільстві і у певній мовній традиції. Але коли є багато вимірів, є багатопростірне відчуття, і коли людина може перейти з одного простору до іншого, до третього, та ще й відбувається мовотворення, ці нові літературні події впливають на сучасну мову і навіть на підсвідомому рівні дають нові виміри свободи, відчуття відкритих дверей. Коли цього не було, були такі жорсткі ідеологічні рамки, як в Радянському Союзі, відчуття тюремного бараку, а тут відчуття якоїсь повної ейфорії від свободи, від можливості переходити від одного до іншого, крос-культурних переходів зі своїми обертонами, яких немає ні в тому, ні в тому, ні в тому просторі. Що Ви можете сказати на цю тему?

Висоцька: Стосовно свободи. Прямо скажемо, представники різних меншин аж ніяк не вважають, що вони її вже мають у повному обсязі, вони продовжують за неї боротися у різних сферах. Зокрема, йдеться і про фінансову свободу, якої не мають письменники в жодній країні. Так що це питання відкрите. А щодо переходів з одного культурного простору до іншого, то я цілком погоджуюсь щодо їхнього звільнювального потенціалу. Скажімо в творчості вихідців із Латинської Америки, вже згадуваних чіканос, йде дуже яскрава гра двома мовами, англійською та іспанською. Дуже відома як теоретик авторка, представниця цієї меншини Глорія Анзальдуа (Gloria Anzaldua), яка є також і феміністкою, спеціально написала свою книжку двома мовами, англійською і іспанською. Інші встромляють інколи іспанські слова у англійський текст для того, щоб не просто надати етнічного колориту, а перейти з одного культурного простору в інший. Вони вважають свою двокультурність і двомовність вже не обмеженням, як раніше, а набутком, багатством.

Галина Любчич: У меня к Вам вопрос интимного характера, я знаю, что, по крайней мере, два сотрудника «Полiт.ua» прочитали роман Дугласа Адамса (Douglas Noel Adams) «Автостопом по Галактике» (The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy). Как я поняла впоследствии, это диктор радио, который каждую новую главу сочиняет и сам же зачитывает ее на радио. Комиксы на Украине не прижились, но, возможно, этот жанр мог бы прижиться. Если это в зоне Ваших интересов расскажите о таком способе письма. Это не совсем литература, насколько я понимаю, но это тоже способ передачи информации, в Америке существующий. Может ли он прижиться на Украине?

Висоцька: На жаль це явище поза сферою моїх інтересів. Сфера моїх інтересів – це друкована сторінка, та всілякі інші види мистецтва, які сьогодні активно взаємодіють з літературою. Можливо, якби я прочитала цей текст, і він мене зацікавив з точки зору своєї поетики, тоді я щось могла б про нього сказати. Поки що, на жаль, не можу.

Дана Пінчевська, мистецтвознавець: Питання дещо формальне і нудне, полягає воно в наступному. Скажіть, будь ласка, яку роль відіграли в американській літературі такі явища, як професійні спілки письменників, щось на зразок тутешньої спілки письменників, або зв’язків, скажімо, котрі об’єднують письменників за національними ознаками. Чи американська література завжди була літературою самітників, котрі ніколи не об’єднувались у якісь спілки? Дякую.

Висоцька: Скоріше, останнє. Існують певні неформальні об’єднання, але вони жодним чином не виконують ті функції, які колись виконувала, а, можливо, і зараз виконує, спілка письменників у нас (будь яка логістика, організація, фінансові проблеми тощо). Наскільки я знаю, там можуть надати фінансову допомогу тому чи тому письменнику, який опинився в скрутному становищі. Але загалом Америка – це все-таки країна, побудована значною мірою на індивідуалізмі, на емерсонівській опорі на себе і на конкуренції, отже вагомих об’єднань письменників сьогодні там не існує. Не можу сказати, що їх ніколи не було, вони були, але у кризові моменти, скажімо, у червоні 1930-ті роки, коли революційні письменники об’єднувалися.

Долгін: Навколо Кена Кізі було об’єднання.

Висоцька: Навколо Генрі Міллера також було своєрідне об’єднання, але не як професійна організація, що регулярно функціонує.

Павлина, студентка: Наталя Олександрівно, ви говорили про переплетеність високої та низької культур. Зараз дуже популярним є твердження про те, що взагалі мультикультурализм є породженням американської масової культури споживацтва. Якщо це дійсно так, чи означає це, що високої культури взагалі більше не існує? Дякую.

Висоцька: Я не думаю, що мультикультурализм є породженням масової культури, я думаю, що він є породженням суспільних, у тому числі, демографічних процесів. Стосовно масової культури, то її проникнення у сферу «серйозної» є, скоріше, наслідком постмодерністського релятивізму. Але хоча б якими хиткими були межі між різними ярусами культури, я вважаю, що розмивати їх остаточно і не варто, і неможливо, тому що інакше ми просто втопимося в морі паралітератури. Це дуже складне питання, яке породжує контр-питання – хто має визначати ці межі і ці кордони. Воно пов’язано загалом з естетичною проблематикою мультикультуралізму, про яку я не говорила, але вона також дуже суттєва, бо це питання універсальності, і це питання оцінки – хто оцінює і наскільки універсальною є та чи та культурна продукція. Але мені здається, що на емпіричному рівні певне розмежування продовжується.

Долгін: Є питання, чи може бути культура взагалі без заборон та ієрархій.

Тарас, студент: Ще одне невелике запитання. Скажіть, мультикультурна американська література є такою тому, що сама намішана з літераторів-представників різних країн, культур і мов, чи вона, крім того, ще і ставить оце питання мультикультурності на порядок денний, легітимізуючи його у всьому американському суспільстві? Дякую.

Висоцька: Звичайно, вона такою була завжди, бодай стихійно, але з 1970-х років цей стан інституціоналізовано, і не самою літературою, а державою, яка взяла курс на політику мультикультуралізму, і у своїх державних актах визначила Сполучені Штати як країну, яка дотримується цієї політики і цієї концепції. А вже від цього державного рішення пішло все інше – політика видавництв, політика університетів. Проводиться політика affirmative action, тобто стверджувальних дій, надання квот представникам меншин для вступу до вузів, для влаштування на роботу і для друку літературної продукції також. Це державна політика підтримки.

Долгін: Яким ви бачите майбутнє американської літератури? Чи буде актуальною проблематика мультикультуралізму, чи буде актуальне щось інше?

Висоцька: Звичайно, робити будь-які прогнози в царині культури чи літератури – це вельми невдячна справа, але мені здається, що найближчими роками буде продовжуватися тенденція до синкретизації, до гібридності літератури, до використання різних елементів. І водночас, в цій літературі, що є сьогодні – і я не бачу, чому б цій тенденції не продовжитися – відчувається повернення до людини, яка інколи губилася серед постмодерністських ігор (я маю на увазі, скажімо, Джона Барта (John Simmons Barth) або Томаса Пінчона (Thomas Pynchon), де інколи складно буває знайти, перепрошую за традиційну категорію, гуманістичний зміст. Але читачі не можуть гратися весь час, вони, зрештою, хочуть прочитати стару добру історію. На цьому завжди стояла література, і я гадаю, буде на цьому стояти і далі. Так що я не бачу попереду особливих катаклізмів.

Дякую за увагу. Я отримала задоволення від спілкування з вами.

В циклах “Публичные лекции “Полит.ру” и “Публичные лекции “Полiт.ua” выступили:

Обсудите в соцсетях

Система Orphus
Подпишитесь
чтобы вовремя узнавать о новых спектаклях, публичных лекциях и других мероприятиях!
3D Apple Facebook Google GPS IBM iPhone PRO SCIENCE видео ProScience Театр Wi-Fi альтернативная энергетика «Ангара» античность археология архитектура астероиды астрофизика Байконур бактерии библиотека онлайн библиотеки биология биомедицина биомеханика бионика биоразнообразие биотехнологии блогосфера бозон Хиггса визуальная антропология вирусы Вольное историческое общество Вселенная вулканология Выбор редакции гаджеты генетика география геология глобальное потепление грибы грипп демография дети динозавры ДНК Древний Египет естественные и точные науки животные жизнь вне Земли Западная Африка защита диссертаций землетрясение зоопарк Иерусалим изобретения иммунология инновации интернет инфекции информационные технологии искусственный интеллект ислам историческая политика история история искусства история России история цивилизаций История человека. История институтов исчезающие языки карикатура католицизм квантовая физика квантовые технологии КГИ киты климатология комета кометы компаративистика компьютерная безопасность компьютерные технологии коронавирус космос криминалистика культура культурная антропология лазер Латинская Америка лженаука лингвистика Луна мамонты Марс математика материаловедение МГУ медицина междисциплинарные исследования местное самоуправление метеориты микробиология Минобрнауки мифология млекопитающие мобильные приложения мозг Монголия музеи НАСА насекомые неандертальцы нейробиология неолит Нобелевская премия НПО им.Лавочкина обезьяны обучение общество О.Г.И. открытия палеолит палеонтология память педагогика планетология погода подготовка космонавтов популяризация науки право преподавание истории происхождение человека Протон-М психология психофизиология птицы ракета растения РБК РВК регионоведение религиоведение рептилии РКК «Энергия» робототехника Роскосмос Роспатент русский язык рыбы Сингапур смертность Солнце сон социология спутники старообрядцы стартапы статистика технологии тигры торнадо транспорт ураган урбанистика фармакология Фестиваль публичных лекций физика физиология физическая антропология фольклор химия христианство Центр им.Хруничева школа эволюция эволюция человека экология эпидемии этнические конфликты этология ядерная физика язык

Редакция

Электронная почта: politru.edit1@gmail.com
Адрес: 129343, Москва, проезд Серебрякова, д.2, корп.1, 9 этаж.
Телефоны: +7 495 980 1893, +7 495 980 1894.
Стоимость услуг Полит.ру
Свидетельство о регистрации средства массовой информации
Эл. № 77-8425 от 1 декабря 2003г. Выдано министерством
Российской Федерации по делам печати, телерадиовещания и
средств массовой информации. Выходит с 21 февраля 1998 года.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полит.ру обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ru.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полит.ру, 1998–2014.